В руках Івана Павловича був новенький чудовий автомат, про який мріяв кожен партизан. Підходили підводи, на них складали мішки, і вони негайно ж від’їздили до табору.
Та всі забули і про мішки, і про автомати, коли до вогнищ наблизилась гомінлива юрба партизанів, серед яких ішов чоловік у теплій хутряній куртці, таких же штанах і теплих унтах.
' Хлопці завмерли від подиву. А людина в такому незвичайному одязі, вся перевита ременями, з великою сумкою за плечима, підійшовши до командира й комісара, доповіла:
— Представник Центрального штабу партизанського руху капітан
Макаров.
Іван Павлович стиснув посланця Москви в міцних обіймах. Від командира той перейшов до комісара, а потім його обнімали і цілували стільки, що, мабуть, коли б він був не в такій м’якій і пухкій куртці,
то зовсім би задушили.
Тямко і Віктор дибились на все де з таким захопленням, що навіть забули образитись на те, що на них капітан Макаров не звертає ніякої уваги. Та їх все ж помітив капітан.
— Партизани? — весело запитав він.
.— Партизани! — сміливо відповіли хлопці.
— Розвідники,— додав Віктор.
— Молодці! — обняв їх обох разом капітан, і хлопці вткнулись носами в приємне холодне хутро його одягу.
— Ось вам подарунки,— сказав капітан і обом дав по дві величезні плитки шоколаду.— 3 Москви, хлопці. Від самого товариша Сталіна!
Урочисто мовчазні і схвильовані хлоп’ята притисли до грудей холодні гладенькі плитки. Вони одержали подарунок від Сталіна! Бо хто ж би ше послав сюди в темну ніч такі чудові літаки, автомати, стільки подарунків партизанам і цього бойового капітана!
Пізніше, ідучи в далеку розвідку, Віктор шепотів тітці Шурі:
— А я бачив червоні зорі на крилах!..
Заколисуваний рівномірним погойдуванням саней, Віктор спросоння бачив сотні радянських червонозорих літаків і намагався здогадатись, чому Іван Павлович повернув із розвідки Тимка з «матір’ю».
«Невже Тимко в чому-небудь провинився?»
Від усієї душі Віктор співчував своєму другові.
* * *
Прокинувшись, капітан Макаров глянув на годинника. Було чверть на дев’яту, але вже нікого в штабі не було. Власне, можна було ще спати й спати, але ж командир і комісар, які вчора лягли з ним одночасно, вже десь зникли.
З-за ширми, мов тінь, виплив Свиридов. Він доповів, що з цього часу приставлений комісаром в розпорядження капітана, і запитав, чи не має охоти товариш капітан помитись у партизанській лазні.
Хоч лазня була побудована за всіма правилами і води й пару було в ній досить (крім того, паритись можна було скільки завгодно, бо в такий час тут не було нікого і ніхто не грюкав у двері), капітан вимився нашвидкуруч і знову повернувся до штабу. Командира й комісара ще не було. Вони, як доповів Свиридов, пішли в підрозділи, щоб розподілити зброю і боєприпаси між бійцями-партизанами.
Макаров ішов по табору. Сонце світило по-весняному, вода і мокрий сніг чавкали під ногами, десь біля господарчого двору кружляло і галасувало вороння. Капітан дихав на повні груди. Він почував себе, як вдома. Уже не вперше доводилось бувати йому в партизанів. Це вже втретє за час роботи в Центральному штабі партизанського руху його викидають в глибокий тил з важливими завданнями Центрального Комітету партії і Верховного командування. Тут він був посланцем Великої землі. Його завдання було донести сюди живе керівництво партизанами, з боку партії, а також скерувати дії партизанських загонів так, щоб вони були доповненням до дій на фронті.
І ще одне знав Макаров, відлітаючи сюди: на партизанські загони цієї області готується серйозний напад фашистських каральних військ. В Москві були серйозно стурбовані тим, щоб уберегти загони від смертельного удару і організувати дії партизанів так, щоб розгромити наголову карателів.
Саме про це ішла вчора розмова між капітаном Макаровим і командуванням загону. Все, про що поінформував Іван Павлович, Макарова не здивувало: виявляється, в Москві про все це знали не менш від самого командира загону. Після розмови з командиром, комісаром, Павлом Сидоровичем і начальником штабу Макаров упевнився, що командири тут досвідчені, умілі і далекозорі.
Назустріч капітанові вийшов чоловік у високій баранячій шапці. Енергійно розправивши коротенькі шорсткі вуса, він хвацько доповів:
-— Товаришу представник Центрального штабу! Бійці комендантської роти провадять політзаняття. Доповідає командир роти молодший політрук Бідуля.
Макаров привітався.
— Дуже приємно познайомитись, товаришу Бідуля,— сказав Макаров, подаючи йому руку.— Хоч, здається, ми вже знайомі? Це ви вчора першим підійшли до мене після приземлення?
— Так, я... і наші хлопці.
— Я запам’ятав... вашу шапку, а поговорити так і не пощастило.
Макаров попросив Бідулю дозволити йому побути на політзанят-