тях. Вони зайшли в великий довгий барак, наповнений людьми. Бідуля хотів було провести капітана вперед, до столу, але той зупинився біля самого входу. На них майже ніхто не звернув уваги, бо всі зачаровано слухали Любов Іванівну, яка читала газету «Правда». Любов Іванівна прочитала навіть об’яви про те, в якому театрі що ставиться і які кінофільми демонструються в кінотеатрах, і вже тільки тоді подивилась на слухачів.
Зустрівшись поглядом з Макаровим, вона сказала:
— Ось ми попросимо нашого гостя, капітана Макарова, розповісти про Москву.
Партизани багато чого знали із радіопередач і доповідей політпра- ціеників, але те, що розповідав Макаров, здавалось їм новим, більш вагомим і особливо переконливим. Адже перед ними стояла людина, що тільки вчора ходила по вулицях Москви, бачила Кремль. Подих могутньої Вітчизни привезла вона сюди, у лісовий партизанський табір.
— Товариш Сталін сказав, що той час, коли поженемо ворога з нашої землі, не за горами. Недалеко той час, коли Радянська Україна знову стане вільною.
Капітана обступили партизани, засипали запитаннями:
— А як же воно з другим фронтом? Що ж там англійці та американці так довго чухаються?
— Союзнички! Добре, хоч проти нас поки що не воюють. Один чорт — буржуазія,., Не вірю я їм...
Капітан зацікавлено глянув на того, хто говорив. Людина вся була в шрамах. Макаров догадався, в чиїх руках побувала ця людина, і запитав:
— Де це вас так, товаришу?
— Та я, можна сказати, з того світу. Навмисне залишився, щоб бити загарбників,— відповів Карпенко.
Капітан Макаров дивився на партизанів, і його очі лагідно теплились: тут, як і всюди, де йому доводилося бувати, радянські люди були повні сили і рішучості боротися до повної перемоги!
В ОДИН ДЕНЬ
Фон-Фрейліх довго стояв біля вікна. Він, здавалось, не помічав офіцерів, які застигли в шанобливих позах, чекаючи генеральського наказу. Фон-Фрейліх любувався весною. По вулицях мчались брудножовті струмки, вода дзюркотіла з дахів, дерева стали чорнішими, бубнявіли бруньки каштанів; все грало, дзвеніло проти теплого сонця.
Фон-Фрейліх повертається од вікна і рівним кроком підходить до великої карти. Відшліфована довга указка, мов жерло далекобійної гармати, націлюється в зелені масиви лісів, обплутаних синіми жилами рік, на червоні кола, що означають місцеперебування партизанських загонів.
— Ось тут наш противник,— мовив фон-Фрейліх. На його лобі прорізались зморшки, у кутках рота застигла зневажлива посмішка.— Раніше мав честь воювати з визнаними європейськими генералами і навіть фельдмаршалами, а тут доводиться мати справу з мужицькими полководцями. Хе-х! Новоявлені стратеги!
Він зневажливо пожував сухими губами. По очах було видно, що ці «новоявлені стратеги» дуже турбували і непокоїли його.
Генерал знову повернувся до карти.
— Як панам офіцерам відомо, головні сили партизанів скупчились серед рік,— фон-Фрейліх спрямував указку в центр карти,— їх треба затиснути там в залізні лещата і не випустити жодного живим. Допоможе нам в Цьому сама природа. Наступ почнемо із скресанням рік.
Явно любуючись власним голосом, хизуючись, він почав викладати свій план:
— Ми візьмемо територію в залізне кільце, розсічемо її на частини й всіх знищимо. Коли кому з них пощастить вирватись з смертельного кільця, все одно загине в холодній воді та кригах.
Обличчя офіцерів були непроникливі. Фон-Фрейліх посміхнувся: пани офіцери думають, що розмови про прихід військових частин лишались тільки розмовами, і бояться, що їм доведеться їсти кашу, яку самі ж наварили. Зрештою, чого чекати від шефів поліційних загонів, жандармерії, військ тилової служби? Це не фронтові офіцери.
Фон-Фрейліх уважно подивився на підлеглих, що стояли перед ним на витяжку. Ну, годі! Досить він їх налякав. І генерал урочисто оповістив:
— Сьогодні на мос ім’я одержано телеграму з головної квартири фюрера. В моє розпорядження відряджено три дивізії з артилерією і танками. Днями прибуде авіаескадрилья.
Він був задоволений: це повідомлення справило сподіваний ефект. Він відпустив офіцерів. В кабінеті лишився лише капітан Штирке За останній час сині круги, мов окуляри, облягали його стомлені очі, ніс почервонів і ще більше облупився. Навіть новий офіцерський мундир сидів на ньому незграбно, як чужий.
Фон-Фрейліх і на цей раз ніби не почув його скарг. Посміхнувшись, він сказав:
— Ах, пробачте, капітане! Забув вас порадувати: ви нагороджені орденом залізного хреста. Поздоровляю, поздоровляю, ви далеко підете, чорт візьми, пане капітан!
Штирке розгубився: і здивування, і переляк, і захоплення пробігли по його обличчю. Він підтягнувся, щоки спалахнули, зникли сліди втоми. Він знову став колишнім Штирке. Фон-Фрейліх наказував:
— Ви повинні перейти в розташування партизанських загонів. Коли почнемо наступ, ви повинні подавати сигналами напрямок їх руху і місця скупчення. Наші розвідники весь час будуть у повітрі. Ракетниці к ракети для вас забезпечені. Подробиці у начальника штабу. Ну, бажаю успіху. За успішне виконання мого завдання обіцяю вам новий хрест.