Unknown полностью

Зайшов ад’ютант і поклав перед генералом папірець. Прочитавши його, фон-Фрейліх підійшов до карти. Він був задоволений.

— На ловця і звір біжить,— адже так говорять руські? Га? Хай збираються докупи!

Червоним олівцем він провів стрілу, закруглив в зеленому масиві. Потім звернувся до Штирке:

— Це недалеко від вашого розташування. До речі, розвідайте, що це за небезпечний загін іде на схід. З самої Польщі завдає нам великої шкоди. Але, дякувати богові, іде до своєї загибелі! Ми знищимо його.

* * *

Командуванню партизанських загонів було добре відомо, що ворог готується до наступу. Вже не раз фашисти оточували ліси і кидали проти партизанів каральні загони. Та розбігались вщент розбиті місцеві гарні­зони, а карателі, на смерть налякані, повертались ні з чим.

Іван Павлович розумів підступні замисли фон-Фрєнліха, бо фашист­ські частини енергійно готувалися до наступу.

Командування загону вирішило тримати тісний зв’язок з сусідніми загонами і підготувати до наступних боїв населення навколишніх сіл.

Командири роз’їхались по селах. Капітан Макаров разом з Іваном Павловичем їхав понад Дніпром.

Відчуття небезпеки завжди гартувало Івана Павловича. В такі часи він ставав на диво спокійним, крок був пружний, погляд повний рішу­чості і енергії. Він не стільки думав про небезпеку, скільки про людей, З якими він повинен здолати цю небезпеку. Командир ставав небагато-

слівним, зібраним і конкретним. Він весь заглиблювався а свої думки, все зважував, боячись щось забути, недооцінити якоїсь деталі.

Воїни їхали з Макаровим лісами, і Іван Павлович з кожному де­реві бачив свого спільника і свою силу. їхали селами, і Іван Павлович у кожній хаті бачив своїх помічників і однодумців. Він думав тільки про одне: як навчити кожного, де поставити його в цій боротьбі, щоб зумів він найкраще розкрити свої сили.

Ось треба буде як слід продумати, щоб жінки та діти не потрапили під ворожий удар. Ну, це доведеться доручити Любові Іванівні, вона справиться. Розумна і бойова дівчина, хороша комсомолка! А охорону доручити Бідулі.

Широко ступає командирів кінь, погойдується в сідлі Іван Павлович.

Тільки дозорці на протипожежній вишці починали бити у дзвін, люди кидали все й відразу ж поспішали на площу. Здебільшого вони були озброєні: хто гвинтівкою, хто німецьким автоматом, були й куле­мети. Іван Павлович попереджав про небезпеку, закликав народ до бо­ротьби й порядку, давав наказ, як діяти населенню в наступних боях.

В одному місці вони зупинились і довго дивились на ріку. Поверх криги зеленіла вода, на якій гуляли дрібні холодні хвильки.

— Незабаром льодохід. До льодоходу навряд чи почнуть вони на ступ,— міркував уголос Іван Павлович.

— Хтозна, а може якраз і чекають льодоходу?

— І то можливо,— погодився командир, глянувши на Макарова.— В усякому разі слід подумати.

— Човни треба підготувати, ліс для плотів.

— Коли буде потреба, міст побудуємо

— Це не проста справа.

— Не проста, але для партизанів можлива.

З другого берега на лід спустилась підвода. Командири, що зби­рались уже їхати далі, зупинились і почали чекати. Були впевнені, що це, мабуть, розвідники, бо хто ше в такий час наважиться переправля­тись через Дніпро. Вже коли підвода була посеред ріки, командир зпізнав Льоню Устюжаніна.

—  Ворог підтягується,— розповідав Льоня.— 3 усіх боків до Дніпра рухаються ворожі частини, підходять ешелони з фашистами. Один еше­лон пустили під укіс...

Іван Павлович слухав уважно, але не міг відвести очей від ріки.

На Дніпрі потріскував лід.

НЕСПОКІЙНА НІЧ

Якось надвечір головною вулицею великого села йшло двоє — жінка і хлопчик. Хлопчик весь час відставав, ледве плентався слідом, чезадоволено сопучи коротким носиком, а жваві оченята так і грали на зсі боки.

Це була Олександра Іванівна з Віктором.

Далеко лишились позаду партизанські володіння, тут, у степовій частині, сміливіше почували себе загарбники.

Олександра Іванівна була цілком спокійна, адже ж все відбувалося саме так, як і передбачав Іван Павлович, йшли вони без будь-яких перешкод.

Тепер вони поспішали до старостату. Вулиця була безлюдна, мов це величезне село вимерло. Та ось вдалині показалось дві постаті. Вони йшли обнявшись і хрипко щось наспівували. Коли підійшли ближче, Олександра Іванівна побачила, що це поліцаї.

— Добрий вечір, паночки,— вклонилась, порівнявшись з ними.

— Здорова, молодице!

— Скажіть, будьте ласкаві, як мені потрапити до старостату.

— А ти що ж, не здешня?

— Ні, дальні ми. У Полтаву йдемо.

— Ну, то провалювай!

Поліцаї знову заревіли дикими голосами. Олександра Іванівна пішла далі. Та її покликали. Оглянувшись, побачила, що поліцай киває ру­кою. Сміливо наблизилась.

— Ти — звідкіля?

Олександра Іванівна назвала село і район. Поліцаї переглянулись між собою. Той, що був тверезіший, сказав:

— Партизанство розносиш? Всі ви там цим духом пропитані!

На подив поліцаїв жінка відповіла схвально:

— Всі, паночки. Всі вони там партизани.

Поліцаї підійшли впритул, проникливо вдивлялися в жінку.

— А ти хто така?

— Я бідна жінка. Лишилась ось з сиротою. Мій теж був таким, як ви. Убили партизани...