Завченим рухом Олександра Іванівна піднесла до очей крайок хустки, схлипнула. Віктор шарпнув її за спідницю.
— Ну, мамо, ходім... я їсти хочу.
— Убили, кажеш?
— Еге ж, не уб’ють, коли там усі...
Один з поліцаїв люто стріпнув головою, погрозився кулаком:
— Не журись, молодице! Німців багато йде. Покінчимо з партизанами, бо за ними ніде нема спокою.
Олександра Іванівна насторожилась, але не показувала цього. Уже в який раз чує від поліцаїв та старост, що проти партизанів готується похід. Вона відняла від очей хустку і безнадійно махнула рукою.
— Е-е, любі мої... візьмете їх, партизанів!.. Вже не раз ходили і німці і поліцаї. І мій ходив, а назад привезли... Ой, лишенько моє, нещаслива доленько! Отак і ви — підете, а потім лишаться діти сирітками.
На поліцаїв це явно зробило гнітюче враження, бо обидва задумались. Потім один заявив хоробро:
— Ні, нічого з нами не станеться. Нас буде сила!
— Ходила вже сила. Як ішло в ті ліси, то аж серце радувалось.
І мій отак ось говорив — переб’єм їх, а бач... мало хто повернувся. Німця, найстаршого офіцера, і того убили.
Другий, менш говіркий поліцай, каламутним поглядом оглянувсь навколо. Невпевненість і переляк застигли на обличчі.
— Хай йому чорт! — і цвіркнув крізь зуби.— Я ж говорю тобі, Петро, туди зайдеш, а назад...
— Ґа? А чорт з ним! Раз мати родила, раз і помирати.
— Раз-то раз, але яка охота? І за що?
— Но, но, но... Захникав! Ще побачимо!
Віктор бачив, що і хміль, і войовничий запал мов рукою зняло з поліцаїв. Вони стояли похнюплені і задумані. Потім один звернувся до Олександри Іванівни:
— Пішли з нами. Вип’ємо! Сьогодні у нас, так би мовити: «По- слєдній нонєшній деньочок гуляю з вами я, друз’я. А завтра...» Ех, завтра, чорт забирай —все одно жисть дала тріщину.
— Дякую. Піду до старости. Вже де він накаже, там і ночуватиму.
— Га? Ну, як хочеш. Старостат — он-оно! Так, говориш, партизанів там сила?
— Авжеж сила. Ціла армія, з гарматами й танками. Там таке— не доведи господи!
— Хай йому чорт! А я тобі, Петро, що говорив? Коли б там слабачки сиділи, без нас би з тобою їх викурили. А то, бач... і нас кличуть. Ех, говорив я тобі, Петро!
Олександра Іванівна потягла за собою Віктора. Поліцаї пішли своєю дорогою вже не хитаючись і без пісень. Тільки почула Олександра Іванівна розпачливе:
— Хай йому чорт!.. Ех, і жисть собача...
«А собача,— подумала.— Самогон дудлити — хоробрі, а почули про партизанів — відразу хвоста опустили».
Зайшли до старостату. На порозі зустрілися з людиною в чорному дубленому кожусі, з рудою широкою бородою.
— Нам би старосту...
— Ну, я староста. Чого треба?
— Я до вашої милості, пане старосто. У Полтаву йду... Переночувати, коли б ваша ласка.
— Айсванець є?
Олександра Іванівна глянула на старосту запитливо.
— Нічого в мене такого...
А Віктор нетерпляче смикав за полу.
— Ну, мамо... я їсти... спати хочу.
Староста сказав сердито:
— Шляєтесь тут без документів. Айсванця треба, бо інакше наказано всіх у поліцію.
— Та в мене ж є довідка.
Олександра Іванівна подала довідку.
— Ну, ось... А каже — нема! — бурчав староста.
— Та я не второпала, що ви запитали.
— Айсванець — це ж і є по-німецькому довідка.
— Та я й не збагнула.
Староста взяв у руки папірець, вийшов з напівтемних сіней на ганок і почав вдивлятися, прищуливши підсліпуваті очі.
— Так, значить... на місце проживання матері в Полтаву... так... допомагати, як сім’ї загиблого в боях з партизанами... угу... з партизанами... Так, значить, печать, і підпис є... Угу, айсванець; значить, в порядку. Так, кажеш, чоловік загинув? — звернувся він до жінки.
Олександра Іванівна піднесла до очей кінчик хустки.
— Скажи ти, сердешна голово,— забідкався староста,— та як же це ііого?
Олександра Іванівна уже, мабуть, в сотий раз почала оповідати про своє «горе». І стільки туги й нарікань на гірку долю вкладала в те оповідання, нто в старости аж зашкребло коло серця.
— А дитина це ж твоя?
— Залишилася сиротою...
— Мамо, я спати... ноги болять...— пхикав Віктор.
— То ви вже влаштуйте кудись нас на ніч.
— Іч ти, яке лихо! — ніби й не почув прохання староста.— Така молода... вже коли б хоч без дитини... Ну, пішли—для таких людей і в мене місце знайдеться.
Жив староста у великому будинку під оцинкованим дахом. Зразу можна було догадатись, що раніше тут був якийсь сільський заклад — школа чи лікарня.
Старостиха зустріла гостей непривітно. Човгаючи великими валянками із загнутими догори носками, вона важко носила по хат! широченну, надуту дзвоном спідницю й ніби не почула чоловікових слів:
— Погодуй! Ось люди з дороги.
Пораючись біля печі, вона бурчала собі під носа:
— Миру й чорт не нагодує, йому легко: цього нагодуй, того нагодуй... Якого чорта де не запорвє — додому тягне... Годуй, годуй... Комір скоро об’їдять!
Та Віктор не хотів слухати того бурчання. Він смикав за рукав Олександру Іванівну:
— Мамо, чи ви чуєте? їсти хочу!..
— А як вони, партизани тобто, до... старост ставляться?
Почувши про партизанів, старостиха перестала човгати валянками
та бурчати, стала й собі прислухатись.