— 1-і, паночку, від них нікому пощади немає. Мій поїхав з німцями, здоровий був, як дуб, а назад привезли. І в голову влучило, і в груди. А старост теж — і перестріляли, і перевішали.
У старости гнівно стріпнулись брови:
— А куди ж німці і поліція дивляться? Що, не мають сили їх розбити?
— Куди там їх розбити, коли партизанів як листу в лісі, та все оружія така... Ходили німці, так мало хто й назад повернувся.
— Казала ж тобі, старому дурню,— враз запричитала старостиха,—- говорила ж!.. На біса здалося тобі те панування. Пан! Ось як потеліпаєшся на воротях, то знатимеш те панування. Ох-ох-хо, горечко моє!
— Та замовч, дурепа! — визвірився староста.— Не твого розуму це діло!
— Еге ж, не мого... все не мого... Тільки на моє завжди виходить!
Олександра Іванівна ще довго розповідала про партизанів, наганяючи жах на старосту й особливо на старостиху. А потім обережно і сама почала розпитувати.
— Іду оце й боюся — ще перестрінуть де. Як воно тут у вас, не чути про них?
— Де ж не чути? — вихопилась старостиха.— Он у сусідньому селі староста в самих спідніх позаминулу ніч утік. Ходять і тут!
— Може, у вас тут хоч німців та поліції багато, то бояться, а у нас там нікогісінько — всіх повбивали.
— А в нас тут... Не знаю, що собі думають німці: на таке село — тільки сорок поліцаїв, та й то такі — палицею розженеш. А тут ось у сусідньому місті — німців сто набереться, та тільки чорт з них: окопались і немовби ніщо їх не обходить. Чортзна-що!..
— А куди мені краще йти, щоб безпечніше було?
Староста почав розповідати, в якому селі й містечку які сили стоять, а де нікого немає. Олександрі Іванівні власне цього тільки було й треба. Віктор теж забув про свій обов’язок шарпати за рукав матір і жадібно ловив і запам’ятовував кожне слово.
— Воно ясно, так не буде, щоб їм дали волю,— підбадьорився під кінець староста.— Ось викликають усіх поліцаїв у місто. Кажуть, і німці ідуть. Так що з партизанами покінчать швидко.
Але його запал нанівець звела старостиха.
— Покінчать! Поки їздитимуть там твої поліцаї, то тебе тут швидше прикінчать.
Староста нервово смикав руду бороду. Віктор, згадавши про свій обов’язок, заскиглив:
— Ну, тьоть-мамо, я їсти... спати хочу!
Олександра Іванівна жахнулась, з справжнім гнівом накинулась на хлопця, який, забувши, по-дурному випалив це «тьоть».
— Та змовкни ти, мучителю мій!
Старостиха все-таки подала їм вечерю.
За весь вечір староста більше не промовив ні слова. Ходив по хаті задумливий. Олександра Іванівна не на жарт сполошилась. Чи не здогадався цей рижий собака, коли Віктор випалив це «тьоть»?
Не могла ніяк заснути. Довго ворочався й Віктор, незадоволений сам на себе за таку необережність. Вони чули, як важко ходив по кімнатах староста: перевірив, чи щільно причинені віконниці, чи міцні защіпки і засуви на дверях. Він зарядив гвинтівку, поставив коло порога. І все
ходив по кімнатах, кашляв, сопів, а десь із другої кімнати чути було зітхання і шепотіння старостихи: «О, боже наш, боже!»
Як видно, на старосту напало безсоння, бо він не лягав до ранку і не дав задрімати й Олександрі Іванівні. Вона боялася, що староста пильнує її і вранці відпровадить у поліцію. Думала й про те, що дуже стривожило її в дорозі. Всюди чула одне — німці готують велику облаву на партизанів, стягують поліцію. Може, повернутись до табору, попередити?
Ніч тяглася довго, в кімнаті було темно й душно. Скрипіли дошки під важкою ходою старости.
Тільки під ранок його звалив сон. Але по кімнатах знову зачовгала своїми валянками старостиха. Олександра Іванівна підвелася з постелі, розбудила Віктора. Хоч і не спала в цю тривожну ніч, але почувала себе бадьорою і радісною.
— Так рано? Спали б ще, поки сніданок приготую,— забубоніла старостиха.
— Спасибі на добрім слові. Поспішаю дуже.
Світанок зустріли вони вже далеко за селом.
НЕБО ОБЛЯГАЮТЬ ХМАРИ
Похмурий і задумливий Тимко бродив навколо табору.
Ліс шумів. По небу пливли важкі хмари; сіявся дрібний і дошкульний дощик. Сніг танув, навколо стояли калюжі, під ногами чавкала багнюка. Одяг на Тимкові геть промок, та він не помічав того, брів по воді, похнюпивши голову.
Він ніяк не міг зрозуміти, чому його не пустили в розвідку. Тільки зібралися тоді з аеродрому в дорогу, не відійшли й ста кроків, як наздогнав їх Соловей і передав наказ командира: Тимкові і Софії Петрівні повернутись.
Тимко навіть позабув попрощатись з Віктором. Спохватившись, він довгим і журливим поглядом провів сани, на яких швидко віддалявся товариш.
— Що ж я — гірший від Віктора? — мало не заплакав Тимко.
— Мабуть що гірший,— посміхнувся Соловей.— Певно, натворив чогось — от і не пустили...
Тимко розсердився на Солов’я: під’юджує, мабуть? А може, і справді довідались?..
Кров хлинула йому в голову. Думка про те, що його витівка уже всім відома, кинула хлопця в дрож, по спині поповзли мурашки.
Повернувшись у табір, він хотів був відверто поговорити з Іваном Павловичем, але так і не вдалося. Командир загону довго розмовляв з капітаном Макаровим, ранком був на мітингу, а це й зовсім виїхав з табору.