— Фашистські загарбники зайняли район. Наші війська з наказу вищого командування відійшли. За один день ми опинилися в ворожому тилу,— спокійно говорив секретар.— По нашій землі тепер ходить ворог. І кожна радянська людина, навіть кожна дитина, повинна тепер знати, як діяти, де знайти своє місце в житті й боротьбі. Є всякі люди — і тих, що боротимуться з ворогом, більшість, та є й такі, що допомагатимуть йому...
— Таких, мабуть, не знайдеться, — сказав Василько.
— Будуть. Мало їх, проте будуть. Вони для народу вороги і ще страшніші від окупантів.
— Дядю, а ви партизани? — запитав раптом Тимко.
-— А ти звідки знаєш про партизанів?
— А товариш Сталін сказав же, щоб були партизани.
— Правильно! Молодець, хлопче!
— А ми можемо бути партизанами?
Секретар райкому посміхнувся:
— Хто добре запам’ятав мудрі слова товариша Сталіна, той буде партизаном.
— Візьміть нас, дядю, в партизани, — почав благати Тимко. його підтримали Василько й Мишко.
Секретар знову тепло посміхнувся:
— Я бачу, ви запальні хлопці.
— Ми не підкачаємо, — запевнив поспішно Мишко.
Секретар, як старому знайомому, підморгнув Василькові.
— Орли в тебе хлопці, бригадире!
— Як це добре, що ви натрапили на нас! Ми вже не знали, що нам робити. А тепер ми з вами,— сказав Василько, сприйнявши дружні слова секретаря за згоду прийняти їх до загону.
Та секретар раптом спохмурнів і сказав:
— Вам у партизани ще рано.
Ці слова приголомшили хлопців. Невдача за невдачею. Старший лейтенант не хотів приймати, коні зовсім підвели, а тепер і партизани не хочуть брати з собою. З того, яким тоном промовив секретар ці слова, вони зрозуміли, що всі їх благання будуть марні. Ні, що не кажіть, а тяжко-таки жити на світі малому, хоч душа в нього й доросла.
-— Та що ж нам робити? — з розпачем запитали хлопці.
— Ого, аби ваша охота! Робота знайдеться.
Очі у хлопців загорілись надією. Але Тимко, ще не знаючи, що то за робота, вже дивився на неї скептично.
— Яка там робота,— сказав він,— коли в нас і зброї зовсім нема.
— Зброя буває різна,— натякнув на щось секретар.
— Ми б краще з вами. Ми не заважатимемо,—спробував ще закинути Мишко.
— Коли партизани будуть на кожному кроці, коли весь народ підіймемо на ворога, тоді візьмемо і вас. А поки що починаємо лише ми, дорослі. А ви будете нам допомагати в цій важливій і важкій роботі.
— Як?
— Дуже просто.
Секретар взяв у руки якийсь пакунок, що досі лежав у його похідному мішку.
— Ось ці папірці серед народу розповсюджувати зможете?
— Листівки! — здогадався Мишко.
— їх треба розповсюджувати серед народу, щоб він підіймався на боротьбу з окупантами. Треба, щоб дорослі йшли в загони народних месників. А тоді вже й ви. Зрозуміло?
— Зрозуміло.
— Аз нами вам ще рано. Нас іще мало, доведеться багато ходити, вступати в бої, а ви хоч і хороші, але ще діти. А втім... Ви хочете бути партизанами?
— Дуже хочемо!
— Ми вас приймаємо. І даємо завдання працювати тут. Партизани повинні бути всюди.
Хлопці розуміли, що цей розумний чоловік каже правду. До того ж, він не просто обіцяє, а доручає важливу і цікаву роботу: розповсюджувати листівки, підіймати народ проти ворога. О, це багато значило!
— А ви нам дасте листівок? — запитав Василько.
— Звичайно.
І на підтвердження своїх слів секретар райкому поклав перед хлопцями кілька пакунків.
— Але ви повинні бути обережні. Бути справжніми підпільниками. Знаєте, як це працювати у підпіллі?
— Таємно, значить,— вихопився Мишко,— щоб ніхто не догадався.
— Правильно. Щоб ні одна душа. Зробив справу — ніби й не ти. Сиди собі, помовкуй. А робити треба так, щоб і комар носа не підточив. Бо знаєте, що гестапівці зроблять, коли спіймають?
— Повісять.
— А повісять. Та ще катуватимуть, щоб товаришів виказав, щоб справу велику зрадив. А робити цього не можна. Якщо вже впіймавсь — умри, але — ні слова. Такий партизанський закон.
Хлопці затамували подих. Тільки тепер вони збагнули все. Раніше їм здавалось, що все буде просто, а виявляється, що насправді не так.
Секретар ніби вгадав їх думки:
— Подумайте добре, якщо хто почуває себе нездатним на такі справи — краще й не братись.
Та хлопці не хотіли цього й слухати.
— Підпільна робота — небезпечна робота,— навчав далі секретар.— Хто може зважитись на неї? Тільки людина сильна, геройська. Ленін і Сталін, більшовики теж колись боролись підпільно проти царя. Тяжка то була боротьба, але більшовики, ленінці, люди незвичайної сили і вдачі, перемогли.
— А ми піонери,— прошепотів Тимко
Секретар почув цей шепіт.
— Ленінці — велике і почесне звання. Піонери — чудові люди. Головне — не забувайте про це ніколи.
— Ніколи!..
На сході зажевріла ранкова зоря. А секретар райкому все говорив з хлоп’ятами, як з дорослими, і кожне його слово, мов добірне зерно, потрапляло в родючий грунт.
-— А коней побережіть. Це вам теж завдання. Вони нам будуть потрібні. Та й взагалі не допускайте, щоб нашим добром користувались вороги.
Хлопці були готові на все.
Партизани зібрались у дорогу. Шкода було розлучатись з ними хлопцям, але вони були радісні, збуджені, бо знали, що їм тепер робити.