Тямко заздрив Вікторові: йде зараз Віктор від села до села, велику справу робить, а він, Тимко, змушений без діла тинятись по табору. І в розвідку не пішов, і в ад’ютанти тепер шлях заказаний...
Він спинився під старою сосною. Великі краплини, зриваючись з гілок, дзвінко падали у воду, набридливо барабанили об затверділий верх Тимкової шапки. Вгорі тріснула гілка, додолу посипались кусочки кори, впала шишка.
Тимко підвів голову. На нього лукаво поглядала білочка. Сидячи на гілляці, вона вмивалася передніми лапками, час від часу схиляючи голівку до Тимка, мов говорила: «А я тебе не боюсь!..»
Тимко здригнувся. Тепер він уже не тільки догадувався — ні, він був певний, що в розвідку його не послали з-за... білочки. Безумовно, тільки через неї, інших причин не могло бути...
Він сердито дивився на звірятко. Потім, рвучко нагнувшись, підняв суху гілку, шпурнув її в білочку. В одну мить звірятко сховалось у .дупло старої сосни.
Тимко, згорбившись, почвалав до табору. Все було ясно: командир знає про його витівку...
А було це так. За день перед тим, як іти в розвідку. Тимко, так само як і зараз, бродив по лісу недалеко від табору. Перед від’їздом він повинен був здати на схов свій пістолет. Жаль було йому розставатись хоч на якийсь час із своєю зброєю, і Тимко вирішив полюбуватись пістолетом напослідок. В лісі він повзав від куща до куща, вдаючи, що висліджує ворога, прицілювався в дерева, але не стріляв.
І тоді він так само побачив на дереві білку. Мабуть, цю ж саму, що й сьогодні. Забувши про все, прицілився і... вистрілив!
Вистрілив і обмер від жаху. Тільки після того, як луна від пострілу покотилась по лісу, він зрозумів, яку дурницю вчинив. Що робити? Сховавши подалі в кишеню пістолет, він крадькома пробрався в табір, виліз на нари, накрився з головою і довго тихо плакав.
Тимчасом у таборі всі піднялися на ноги. Партизани обшукали ліс. Весь день і вечір тільки й було розмов про таємничий постріл у лісі. Тимко прислухався до цих розмов і мовчав Він не знав, що робити. Піти до командира і признатись? Але ж який сором! Тоді вже певно не пустять у розвідку, назавжди відберуть зброю... Промовчати? Виходить, обдурити всіх...
Ці думки краяли Тимкове серце. «Хіба ж я хотів стріляти? — думав він.— Ненароком вийшло! Коли б не білка — не стріляв би...»
Так він нічого і не сказав. Тимкові здавалось, що ніхто не запідозрив його в злочині.
А тепер виявляється, що все уже відомо.
Зсутулившись, немов згинаючись під тягарем важких дум, Тимко повертався до табору... і не пізнав його. Табір був безлюдний. В почорнілих бараках залишились тільки діти та жінки. Комендантська рота Бідулі після загадкового пострілу в повному складі вийшла на охорону табору. Старанно замаскувавшись, партизани вдень і вночі стояли на постах.
«Ну, й натворив же я! — докоряв сам собі Тимко.—Віктор і то не зробив би такої дурниці!»
Тимкові почулося, ніби його хтось покликав. Оглянувся і побачив Солов’я. Серце обірвалось: «Ну, так і є — до командира!»
Невеселий і насторожений підійшов до Солов’я.
— Де бродиш, розвіднику? Не скличешся тебе,— незлобиво пробурчав Соловей, йдучи поряд.
І в тоні зв’язківця, і в зверненні «розвідник» Тимко відчув, що Соловей радий його горю.
Іван Павлович зустрів його знайомою посмішкою. «Посміхається,— подумав Тимко.—А потім що скаже?» І тільки побачивши в штабі Софію Петрівну, Тимко стрепенувся. «А може, нічого й ке знає командир?»
— Ну, як справи, Тимку? — запитав Іван Павлович.
— Нічого...— похнюпився той.
Іван Павлович запитливо дивився на хлопця.
— В розвідку йти не відпала охота?
Тимко звіз на командира радісні очі:
— Та я... хоч і зараз!
— От і добре. Сьогодні й підете.
У Тимка радісно забилося серце. В горлі щось здавило, від хвилювання й радості на очі навернулися сльози.
— Ось тобі й раз... В чому справа, хлопче? — Іван Павлович обняв Тимка за плечі.
Тимко голосно схлипнув.
— Що сталося, Тимофію? — з батьківською теплотою в голосі повторив своє питання командир і заглянув хлопцеві в очі.
— Та нічого... Я вже ніколи не накою такого!.. Скільки й житиму...
Іван Павлович з подивом глянув на Софію Петрівну.
— Коли б не білка... я не стріляв би... Пробачте мені, товаришу командир, такого вже більше не трапиться!
Зізнавшись, Тимко відчув полегшення. Витер кулаком сльози, похилив голову і покірно чекав рішення. Хай що буде, але він не міг скрити правду перед командиром!..
— То це ти стріляв?
— Я...
Командир мовчав. Тимко перестав схлипувати. Чекання присуду ставало нестерпно стомливим.
— Чому ж ти не признався відразу?..— Іван Павлович знову помовчав.— А тепер я не знаю, що й робити з тобою...
Поволі заклавши руки за спину, командир пройшовся по барані.
В цей час почувся якийсь неясний шум, схожий на рев моторів. Іван Павлович прочинив двері. Десь над лісом збоку від табору пролетіли ворожі літаки. Коли затих рев моторів, командир прикрив двері, підійшов до Софії Петрівни, запитав:
— А ви як гадаєте, Софіє Петрівно?
Голос Софії Петрівни прозвучав тихо, мов здалеку. Тимко відразу ж відчув материнську теплоту і сердечність у тому голосі.