Unknown полностью

— Він вже ніколи не повторить такого. Я ручуся.

Командир хвилину помовчав, потім розсміявся, обняв Тимка:

— Чув? Коли б не Софія Петрівна — сидів би ти в таборі з Віроч- кою. Дивись же — не підкачай в дорозі!

— Та я...

Щасливий Тимко вдячними очима дивився то на командира, то на Софію Петрівну.

За годину вони виходили з табору. їм треба було налагодити зв’я­зок із загоном імені Пархоменка.

В небі наввипередки плили важкі хмари. Накрапав дощ. Але на серці в Тимка було тепло і радісно, йому здавалось, що все навколо було облите промінням весняного сонця.

* * *

В штабі панувала тиша. Комісар загону і Любов Іванівна були в ротах і батальйонах, які вийшли назустріч ворогові. Іван Павлович і Макаров повернулися тільки вночі. Працювали мовчки, напружено, лише зрідка перекидались словами: готувались до засідання партійного бюро.

З останніх повідомлень знали, що вже в багатьох місцях окремі партизанські групи зіткнулися з ворогом. І хоч кожне повідомлення за­кінчувалось тим, що ворога розбито і відігнано, Іван Павлович добре розумів, що це тільки початок, а основне ще попереду.

Двері штабу розчинились. В землянку зайшло кілька чоловік, мо­крих як хлющ, посинілих від холоду. Іван Павлович підвівся їм на­зустріч.

— Серьожка! Здоров, Серьожка! — радісно привітав він Сергійка.

Вже кілька днів чекали донесення з міста, і Іван Павлович дуже

турбувався, що міські підпільники вже який час не подавали про себе ніякої звістки. Повинен був знову прийти Ларивон, але його не було. Іван Павлович вичікувально глянув на двері, чекаючи, що Ларивон ще зайде, але Сергійко попередив:

— Я сам... з Ваською ось.

— Здоров, Васю! Як же тебе величати?

— Тарасенко Василь Микитович.— Хлопець дивився на всіх сміливо і зацікавлено.— Як тут у вас... хороше! — сказав він, оглянувши штабну землянку.

Іван Павлович познайомив хлопців з капітаном Макаровим.

Сергій скинув мокрого піджака.

— Ножа б. Записку випороти,— промовив він.

Начальник штабу відшукав на столі ножик і сам почав пороти шов.

— А Ларивон чому не прийшов? — розпитував хлопців командир.

— У нас там... лихо, товаришу командир.

Іван Павлович здригнувся. Відчув, що сталось недобре.

— Фашистів наїхало... З танками, з гарматами. Заарештовують людей. Кузьменкову крамницю розбили і його самого вбили... Відстрілю­вався. А Аптон Іванович втік... Може, до вас прийде. Дядько Ларивон поранений...

— Поранений?

— Коли б не Васько — загинув би дядько Ларивон.

Командир уважно глянув на Тарасенка.

Це був кремезний хлопчина із сміливим задерикуватим поглядом. Він заклопотано грів біля пічки руки, мов не чуючи, що зайшла про нього мова. Начальник штабу дістав папірець і сів розшифровувати. Іван Павлович коротко пояснив Макарову, хто такий Ларивон.

— Як це трапилося, Василю? Розкажи,— попросив командир.

— Та як же... звичайно. Шкода, що раніш не знав вас. Я вже давно збирався, та бабуня... А тепер вона померла. А що дядько Лари­вон — партизан, я й не думав. Думав, так собі, скляр. В нашому дворі поліцай жив. Собака! Колись шофером був, а при німцях пішов у полі­цію. Ну, я його давно збирався порішити, та не знав, куди тільки мені * йти. А то якось заходить він до нас: «Іди, каже, Тарасенку, двір очи­щай». Дав лом, щоб я лід розбивав. Я розбиваю, а самому так і хочеться його навернути ломом. Аж тут дід у двір заходить. Це й був дядько Ларивон. Глянув він на поліцая і перелякався. Поліцай до нього. «Ти що, старий, вікна склиш?» — «А чого ж,— каже,— можна й вікна».— «А підійди сюди».— «Часу немає», каже дід. Поліцай до нього. «Стій,— каже,— товаришу Майстренко. Чи, може, не впізнав свого шофера, това­ришу начальник?»

Я й лід кинув бити. Бачу, щось тут не гаразд. Ну, дід глянув на нього, посміхнувся. «Як же,— каже,— пізнати. Так вирядився». А по­ліцай єхидно питає: «Не так, як у вас було?»

Я вже по голосу чую, що погано дідові буде. І дід, певно, зрозумів це. Чую, каже поліцаєві: «Значить, фашисту служиш?» — «Моя справа!

А тебе мені сам бог послав. Давно шукаю. Бач, бороду відпустив, біль­шовицький комісар, і не впізнаєш!» Бачу, зблід дідусь і тільки сказав: «Зрадник! Головою своєю накладеш».

Поліцай — за пістолета, а дід... Я й оком не встиг моргнути, як дідусь вихопив з кишені ножа — та поліцая по очах. А той однією ру­кою за очі, а другою вистрілив діду в бік. Я як держав лома, так по­ліцая і вдарив зверху. Він і писнути не встиг. Я пістолета в кишеню та ломом його ще раз.

А в діда бік прострелений, іти йому важко, а тут боюсь, що німці прибіжать на постріл. Добре, що вже вечоріло. Я з дядьком Лариво- ном пішов до знайомих, там йому рану перев’язали, а потім, уже на завтра, додому його довів. Рана в нього незначна, тільки дряпнуло, а ходити далеко не може. То це ми з Сергійком і прийшли. І я вже у вас залишуся. А зброя у мене є.

— Молодець, товаришу Тарасенко! Спасибі тобі від партизанів за діда Ларивона.

— Я б того гада все одно порішив би!

Івана Павловича покликав начальник штабу. Він уже розшифру­вав донесення. Наказавши ад’ютантові нагодувати і переодягти хлоп­ців, Іван Павлович з Макаровим схилились над столом.