Кроків за сто від села солдати приклали до плечей автомати й сипнули гарячим свинцем розривних куль. У відповідь озвались партизанські кулемети, гвинтівки й автомати. Німці залягли, заплазували, шукаючи порятунку. З флангів пішли вперед партизанські взводи. Німці не витримали і почали відповзати назад, залишаючи на своєму шляху трупи; потім підвелися й побігли. Партизанський взвод, забравшись у тил, ударив по колоні автомашин, яка стояла на дорозі. Машини запалали, від них почали втікати перелякані шофери.
...Бій закінчився на смерканні повним розгромом двох німецьких батальйонів і знищенням трьох танків і кількох десятків автомашин. Комісар написав донесення в штаб про те, шо атака ворога відбита, батальйон поповнився трофейною зброєю і готовий до наступних боїв. Та ще не встиг відправити до штабу гінця, як прибув наказ від Івана Павловича. Комісар спокійно поклав донесення в кишеню і знову вирушив у дорогу.
ЗАСІДАННЯ ПАРТІЙНОГО КОМІТЕТУ
Засідання партійного комітету партизанського загону проходило в лісній сторожці.
З сіл партизани вийшли. Вийшло і населення, бо ворожі льотчики без угаву бомбили села і, помітивши будь-де якийсь рух, обстрілювали з кулеметів. На ліси звалювали важкі бомби, порожні бочки з-під бензину, залізні плуги і навіть борони. Все це страшенно ревіло, пронизливо скиглило в повітрі. Фашисти гадали, що це наведе на партизанів жах.
Коли дід Макар побачив на місці, падіння «бомби» розплющену борону, він щиро здивувався:
— Кінець, люди добрі! От попомните моє слово,— швидко кінець фашистам... Ой, не від доброго життя це він боронами кидається!
Довго сміялись і жартували партизани.
Але не одні борони скидали німецькі пілоти. Не було такого села, на яке б не були скинуті бомби, бо скільки сягало око по горизонту, всюди вставали важкі стовпи диму і вся земля покрилась непроглядною завісою.
На варті біля лісової сторожки, де відбувалося засідання бюро партійного комітету, стояв Іван Карпенко. Він почував себе бадьоро. Інколи ще нили глибокі шрами на тілі та часто при згадці про сім’ю щеміло серце. І зараз, намагаючись думати про щось інше, він твердіше крокував перед сторожкою.
Карпенка не турбувало те, що наступають фашисти. Коли вже він, Іван Карпенко, з автоматом вартує біля самого командира і партійного комітету, то хай краще не сунеться ворог! Тут зібрались люди партійні: районами керували, колгоспи будували, життя нове... Вони вже знають,
як загарбника розбити! Бо, бачиш, Іване, ти вік прожив, а ,чи думав коли про таке? В них і зв’язок з Москвою є, і літаки прилітають, і капітан приїхав... Від самого Сталіна, говорять люди! Ну, хоч сам капітан про це й не каже відверто, але від народу не сховаєшся. От і його, Івана, теж не проведеш. Він за цей час багато чого узнав нового. Коли б то все назад повернулось: не сидів би вдома, склавши руки, а тоді з усіма б пішов. Жінка була б жива й діти...
І знов перед Іваном постає той день: перелякана дружина, двоє дівчаток-близнят за спідницю тримаються, а синок... «Ех, синок, синок!»— аж зажмурюється Іван від болю. Все до батька поривався, та фашист по голові прикладом, прикладом...
Іван Карпенко знову відганяє од себе спогади. Він починає думати про тих, кого зараз тут охороняє. Справа ясна, що капітан Макаров від Сталіна. Довідався Иосиф Віссаріонович, що на партизанів ітимуть німці, і прислав літаки. І все він знає, товариш Сталін! І на фронтах, і тут... Велика сила — партія! Ось, бач, засідає партійний комітет. Це ж він про все там думає... І про те, як помститися за народне горе... Засідає комітет, а це ж тобі, Карпенкові, доручили вартувати. Значить, вірять... хоч ти і безпартійний.
Але знову спогади про дружину і дітей посіли його. Клубок підкочується до горла Іванові, на очі спливає сльоза. Він втирає її рукавом, сторожко оглядається навколо, чи ніхто не побачив, і йому стає соромно самому за себе:
«Сльозу пустив... Ач який!.. Ти сильний повинен бути, Іване! Тобі партія вірить. І дивак же ти: не розпитатись — може, тобі теж записатись у партію треба?»
В партії всі кращі люди, шо за волю народу і життя свого не шкодують, усіх людей за собою ведуть. А хіба він не такий, хіба не умирав за народне діло? І хіба не готовий ще десять разів померти за нього? А хіба Іван не зробить всього того, що накаже партійний комітет? Зробить. То ж хіба він не партійний?..
В своїй уяві Іван Карпенко складає заяву до партії. Він обов’язково поговорить з командиром! Що малописьменний, то нічого... Головне, він уже не той, яким був колись. Грамоті можна підучитись.
До вартового підходять партизани. Іншим разом він не заговорив би ні з ким. Але зараз він не може мовчати.
— Засідають? — питає хтось.
— А ти ж як думав? — гордо відповідає Іван.— Вирішуємо великі діла. То-то!
— А він, гад, лізе... В Горбках уже наші бій ведуть!
— І в Калениківці...
— Ну, досить... Ідіть, товариші партизани. Я на варті... Хай полізуть — ніг не винесуть.
І знову крокує Іван Карпенко біля сторожки, упевнений, сильний, гордий.
Засідання бюро партійного комітету закінчилось дуже швидко.