Unknown полностью

Начальник штабу доповів членам комітету, які сили ідуть проти партизанів. Треба було правильно розставити свої сили і визначити так­тику бойових дій.

Говорили коротко. Дехто пропонував будь-що удержувати позиції, щоб не пропустити ворога в глиб лісів. Інші радили уникати боїв і вийти з кільця, тоді німці побродять по лісах і підуть ні з чим.

Свою думку Іван Павлович виголосив під кінець. Він попередив, що говорить від імені комісара і від імені капітана Макарова, з якими він радився до засідання. Він пропонував вжити і використати всі засоби боротьби. Де можливо і необхідно — вступати в бої, нищити ворога і його техніку; частину партизанських сил викинути в тил фашистам і бити їх у спину. Дасть група бій — і хай відходить. Ворог думатиме, що пар­тизани втікають, а вони затягуватимуть його на міновані дороги, спря­мовуватимуть на таємні засади. Основне завдання — якнайбільше зни­щити живої сили і техніки ворога.

Говорив Іван Павлович і про завдання партизанських мінерів. Треба мінувати дороги, якими підтягують німці свої резерви. Найбільш бойову групу, в яку ввійде Льонька Устюжанін і Мишко, необхідно послати під саме місто.

Роз’їхались негайно. З Іваном Павловичем лишився лише капітан Макаров. Він теж хотів їхати на місце боїв, та командир не то серйозно, не то жартома заявив:

— Вам, товаришу капітан, доведеться бути при мені. Ви представ­ник у нас Центрального штабу і радник. І, крім того, за ваше життя і добробут на Малій землі відповідь перед партією лежить на мені осо­бисто. Так що з цього часу ми не розлучні.

У ЛАБЕТАХ

Лукан чекав на Штирке, зупинившись із своїми головорізами у неве­ликому селі, недалеко від лісу. Село було глухе, напівспустошене. Та все ж Луканові хлопці могли тут розжитись і на самогон і на іншу живність.

Лукан був ображений. Уже двічі фон-Фрейліх викликав Штирке. І хоч той передавав, що Лукан не обійдений генераловими милостями, та сам він добре розумів, що більшість його заслуг бере на себе Штирке.

Такі думки не давали спокою. Іноді він бачив себе німецьким лейте­нантом. В такі хвилини Лукан навіть подумував про те, щоб і ім’я якось переробити на німецьке. Все більше бачив себе всесильним бау- ером *. Закінчиться війна, дадуть йому земельки, так гектарів... І ось саме тут і починались Луканові сумніви. Скільки ж йому дадуть? ГІ’ятна-

¹ Бауер (иім.)— тут: куркуль.

дцять, двадцять гектарів? А може, ще й менше. А коли б він був більш помічений фон-Фрейліхом, то, може б, і п’ятдесят чи сто... Ех, чорт би взяв цього Штирке! Очі мозолить тільки... Звик до одного — наказувати. Коли ж доходить до нагород, то Штирке одержує хрести й чини, а Лу- канові якусь медаль. А до чого вона йому?

І хмуряться Луканові брови, а руді очі стають сердиті, дивляться на все похмуро і злостиво. Через хвилину знову прояснюється його обличчя. Хай десять і п’ятнадцять гектарів дадуть! Все ж житиме він паном — не те, що інші.

Тоді, коли Штирке виїздив, Лукан дозволяв собі відпочинок. Зупи­нявся зі своєю бандою десь у глухому селі чи хуторі і пив самогон. Він таки до біса стомився за цю зиму, мотаючись по лісах, маскуючись то стрічками, то тризубцями, щоб уникнути нападу з боку партизанів і на­селення.

Цього дня чекали на повернення Штирке. Лукан рішуче відставив убік шосту склянку і наказав подати йому підводу. Хоч Лукан і був старшим, але все ж треба було виїхати назустріч капітанові. Треба го­дити всякому чортові, бо коли розгнівиш Штирке, тоді не бачити після війни власного маєтку.

* * *

Софія Петрівна з Тимком підходили до села. На греблі за першою хатою їх перестріли Луканові дозорці. Хоч стара жінка з обірваним хлопчиком і не викликала підозри, все ж таки їх затримали і почали допитувати.

— Куди йдеш, стара?

— В Озірки.

— Ага, в Озірки! Це село, що біля шосейки?

— Так-так.

— А звідки ти і чого туди йдеш?

Софія Петрівна співуче розповідала про своє горе:

— З Підлісся я. А це онучок мій. Доччин син. Дочка замужем в Озірках.

— А документи в тебе є?

— Які ж тепер документи? — здивувалась жінка. У нас у Підліссі ніякої влади. Та й для чого вони мені, ті документи? Хіба й так не видно, що квола жінка йде?

Тимко стояв, втупивши очі в землю, і зрідка поглядав на дозорців, йому дуже кортіло знати, хто вони? І на поліцаїв не схожі і не пар­тизани. А може, партизани? Запитати хіба? Та згадав, як попереджав їх Іван Павлович, щоб були обережні, бо в цих краях вештається якась фашистська банда, яка часто удає з себе партизанів. І хлопець розсуд­ливо промовчав.

Дозорці відпустили жінку з хлопцем, бо в них не виникло ніякої підозри — бабуся йшла собі з онуком. Мало їх хіба ходить?

Повільно, стомленою ходою вони зайшли в село. Біля першої хати спинились, присіли біля колодязя на лавочку.

Сонце тепло пригрівало, на горбку біля колодязя було вже сухо. Так приємно було відпочити! До того ж їм дуже хотілося пити.

В селі стояла тиша. Тимко ввійшов у двір, щоб випросити відро, а Софія Петрівна лишилась на лаві, примруживши проти сонця очі, за­думалась.