Вночі був невеличкий мороз. Стужавіла земля, калюжі покрились тоненькою льодовою шкуринкою.
Цей ранок прийшов уже так, як приходять усі весняні ранки. Рано на сході зажевріла зоря, край неба все більше і більше багрянів, розквітав різнобарвно, а лісами й полями йшов світанок, гасив у безхмарному небі зорі, загортав у сизе полотно відсвіти далеких пожеж.
Іван Павлович і капітан Макаров в супроводі партизанів-вершни- ків об’їжджали навколишні села, перевіряли партизанські засади. Коні мчали весело, під копитами лунко тріщали і віддзвонювали льодові шкуринки; лісом ішла луна від тупоту і пирхання коней.
Іван Павлович над усе любив весну. І вже не ту, що відживала, переливалась у літо, а саме таку: молоду, що йшла на землю через морози й останні мокрі сніговії. Він жадібно втягав в легені чисте повітря, прохолодне і терпке від запаху сосен та набубнявілих під теплим сонцем бруньок дубів і беріз, не міг одірвати очей від лісу. Сосни стояли якісь нові, невпізнанні, урочисті й помолоділі; берези низько опустили до землі довгі коси, вже не сухі і безвільні, як взимку, а живі, налиті соком, набубнявілі; тільки ще дуби і граби стояли чорні, байдуже спокійні, ніби зовсім їх і не потурбувала весна, ніби й не ожило їх коріння, не погнало по твердій корі живих соків. Ліс жив своїм життям. Десь, удалині постукував у сухий стовбур дятел, серед зеленого шатра сосен радісно вертілась білка. І ніщо не турбувало лісового спокою.
Але ось покотилась лісом луна весняного грому. Партизани спинили коней, прислухались. Так! Так! Десь гриміло. Можна подумати, що то справді перший весняний грім.
«Гримить, благодатна пора наступає...» чомусь пригадались Іванові Павловичу слова Івана Франка. Але Соловей повернув командира до дійсності:
— З артилерії обстрілює...
Не змовляючись, партизани рушили риссю. Ліс відразу виповнився шерехом, лунким тріском льодових шкуринок, цоканням копит, глухим схропуванням.
Село почалось несподівано. ІДе ось тільки перед очима стояв безмежний ліс, а тут, відразу за деревами,— хати. Над дорогою — хлів, а з-за хліва:
— Стій! Хто їде?
Ше не встиг ніхто з кіннотників відповісти, як з засади вибіг років вісімнадцяти юнак, доповів:
— Товаришу командир! В селі спокійно, самооборона біля сільради.
За юнаком вийшов і другий дозорець — бородач в потертій фуфайці,
шапці-ушанці і таких масивних чоботях, що було дивно, як легко він у них пересувався. Він виявився балакучішим від свого товариша.
— Погримує, товаришу командир,— хитро підморгнув бородач убік, звідки виразно доносилась артилерійська канонада.— Грім на голе дерево! Це, скажу я вам, погана для фашистів прикмета. І скажи ж ти — сунеться в наші ліси! — продовжував він.— Це ж без голови треба бути: ми йому такого прочухана тут дамо, як у вісімнадцятому році...
Іван Павлович і капітан Макаров довго говорили з колгоспниками. В сільській бойовій одиниці, що тепер звалася ротою, було чоловік понад двісті — літні хлібороби, молоді хлопці, жінки й дівчата. У кожного гвинтівка, в декого автомати. На всю роту один кулемет, який звали «щукою», його ще в сорок першому році витягли з німецького танка двоє хлопців, учнів сьомого класу. Тепер ці хлопці і були кулеметниками в своїй роті.
— Велика сила ворогів іде на нас. З танками й гарматами.
— Ми їм "свою артилерію покажемо! — Кремезний колгоспник грізно потряс над головою кулаком.
Рота помаршувала бадьоро, з піснею. Туди, де гриміло. Іван Павлович довго дивився партизанам услід. Під’їжджаючи до другого села, на вузькій лісовій дорозі командир і Макаров побачили гурт людей. Вони, здавалося, ремонтували дорогу, бо виблискували лопати, на плечах носили туди колоди й дошки. Івана Павловича це здивувало, але на місці все вияснилося. Селяни готували пастки для ворожих танків: всю дорогу було перекопано глибокими ямами. Ями перекривали дошками, присипали землею, замасковували.
— На сталевого звіра.— пояснив старший з групи.— Ми самі мисливці, то знаємо, як ловити...
Це було дуже розумно. Піде танк і обов’язково завалиться. З такої ями його вже не витягнеш.
— Ми так по всіх дорогах,— продовжував дід.— Перекрили дороги де ямами, а у великих лісах — завалами. Ні танк, ні машина не пролізе! А піхоту — не пропустимо.
— Здорово! — торжествуюче глянув Іван Павлович на Макарова.— По всім лісі треба так. Та мін ще підкинемо!
Чим далі їхали командири, тим більше сповнювались їх серця задоволенням і впевненістю в своїй перевазі над ворогом. Люди кожного села або вийшли на лінію боїв, або готувались зустрінути ворога на місці.
Уже сонце високо стояло в небі, коли стомлені коні винесли вершників на стрімкий берег Дніпра. Ріка скресла. Швидка течія гнала, кришила кригу; великі і менші крижини налітали одна на другу, з шумом повзли на береги, з тріском і скреготом піднімались вгору, утворюючи високі тороси.