...Була в неї сім’я, був чоловік, сини, дочка, а залишилась на старість одна, як палець. Та знає вона, що старші воюють десь і повернуться незабаром. Прийде Іван, повернуться старші... А Василька вже ніколи в неї не буде! Не знатиме, де й могилка його... її найменшенького, найулюбленішого. А бодай ви, людожери прокляті, повік дітей своїх не побачили!
Софія Петрівна не може стримати сліз. Так було і в загоні. Коли на людях, у гурті, то й спокійна, розмовляє статечно, працює впевнено, а тільки приляже, залишиться одна з своїми думками, так і поллються з очей сльози... і засне вся в сльозах. І все сниться їй Василько. І найчастіше все так: стоїть за якоюсь річкою ще такий, яким був, коли в школу не починав ходити, простягає до неї рученята і кличе: «Мамо, мамо!» А вона не знає, як через ріку ту перебратись та сина забрати. Гукає вона уві сні на допомогу, кричить призивно, та ніхто не чує, і ніхто не приходить. Так і прокинеться стара мати в сльозах і горі. Немає ні ріки, ні Василька...
' Торохкотіння коліс відірвало Софію Петрівну від думок. Вона підвела голову і побачила, як вулицею мчить парокінна підвода з озброєними людьми. Що за люди? Партизани чи вороги?
Тимчасом підвода під’їхала близько, в її бік повернулись розчер- вонілі обличчя. її враз мов окропом обдало. Один з них здався їй дуже знайомим. Хто ж це? І враз обімліла — та це ж Лукан!
Вона байдуже опускає голову з надією, що Лукан її не впізнає і підвода промчить повз неї. Тільки одна думка в голові: хоч би не вийшов Тимко, хоч би затримався. Як йому сповістити? Хіба піти до хати?
Не встигла підвестись з лави, як підвода спинилась, і вона почула знайомий голос:
— Здорова була, Іванихо. Далеченько, далеченько замандрувала.
Він стояв перед нею, розкарячивши ноги, помахував коротким натаєм, в його очах світилося злорадство.
— Значить, в розвідниках працюємо, Іванихо? — запитав так лагідно, ніби зустрів когось із рідні.
Софія Петрівна підвелася з лави, глянула прямо в очі Лукана:
— Еге ж, блукаю по світу... Милостині прошу...
Луканові очі враз потемніли, обличчя налилося кров’ю.
— Юродивою прикидаєшся, наволоч! — скрикнув він і люто оперіщив жінку по спині нагаєм.
Софія Петрівна зрозуміла, що зустрілась з своєю смертю. Випросталась, ніби й не відчула болю, очі спалахнули гнівом:
— Негідник! Катюга! — проказала з притиском і плюнула Луданові межі очі.
Лукан витер рукавом обличчя і ще кілька разів хльоснув Софію Петрівну нагаєм.
— Ти ще так?.. Розстріляю... живу в вогні спалю!..
Все те бачив Тимко з двору, через вузеньку щілину в загорожі. Впізнавши Лукана, він одразу зрозумів, в чиї лабети вони потрапили. Був певний, що Лукан помститься Васильковій матері. Треба було діяти і негайно, поки його не схопили, бо тоді обом кінець. Треба поспішати до своїх.
Він обережно відійшов од загорожі, прослизнув за хату і садом подався на другу вулицю, що виходила у поле. До лісу було кілометрів чотири. А там...
Він вийшов на вулицю. Не запримітив ніде ані душі живої. Тільки біля другої хати від краю стояв осідланий кінь, прив’язаний до хвіртки. Він зрозумів, що в хаті один з бандитів. Спочатку був повернув на городи, щоб утікати з цієї вулиці, а потім враз спинився, вражений привабливою думкою. А що коли захопити цього коня?..
Він заглянув у двір, біля якого стояв кінь. Там не було нікого. Не вагаючись, Тимко відчепив повід, всунув ногу в стремено, скочив на коня і, припавши до гриви, помчав у поле.
О, Тимко вмів їздити! Ще колись у колгоспі Савин батько дозволяв йому і Саві інколи покататися верхи. їздили вони на конях і в Соколиному бору... Тільки вітер свистів у вухах та земля під копитами стугоніла...
Втікача помітили і почали стріляти. Хтось із бандитів погнався був верхи. Та хіба можна було спинити Тимка!
Лукан, почувши постріли, зблід і, збентежений, вибіг з-за двору.
— Втікає, втікає! — кричав один з бандитів і посилав вслід Тимкові автоматні черги.
— Догнати! — вереснув Лукан і люто ударив сам себе нагаєм по халяві.— Куди дивитесь, осли чортові, роззяви!
Софія Петрівна зразу догадалась, що Тимко втік. Вона була рада за хлопця. Ох, і молодець же хлопчина! Нехай сама вона загине, але Тимко... «Щасти ж тобі, синочку!»
— Ти з ким була, відьмо? — спитав розлючений Лукан, знову підійшовши до неї.
— З ким була, того вже немає.
Лукан глянув на неї пронизливо.
— Гей, послухай, Софіє, не будь дурною... бо я тобі таку кару вигадаю... розповідай краще, про все розповідай... Розкажеш про партизанів все по совісті — помилую, ми ж з одного села.
— З одного села, та не одного кореня...
— Не будь дурною, Софіє, життя ж кожному миле...
— Змилостився! Не турбуйсь — і сам голови не зносиш.
Лукан почервонів від люті, хотів, мабуть, сказати щось особливо гостре, але саме в цей час хтось із бандитів повідомив:
— Пан капітан їде.
Наказавши вести партизанку до штабу, Лукан побіг назустріч своєму господареві.
Софію Петрівну повели вулицею. Вона глянула в поле. На замилених конях поверталися стомлені бандити. Серце їй радісно тьохнуло: значить, Тимко вибрався щасливо.
РІКИ СКРЕСЛИ