Іван Павлович довго не міг відірватись від цієї величної картини весняної стихії. Льодохід чомусь нагадав йому картину бою—тут б’ється крига з кригою, звільняється від льодового покрову вільнолюбна ріка. Цілу зиму морози тисли, давили непокірну ріку. Вона стогнала, бушувала під корою, розмивала її і руйнувала, а тепер, набравшись сили, гнівно трощила і гнала геть крихку і податливу кригу.
— Ріки скресли!—тільки і сказав Іван Павлович.
Не помітили, як до гурту підскакав вершник на замиленому коні.
— Товаришу командир! Чотири танки прорвались через нашу оборону і йдуть сюди.
— Ідуть? — чомусь перепитав Іван Павлович, шо, мабуть, не відразу осмислив сказане, будучи не в силі відірватись од думок, навіяних льодоходом.
— Ідуть! Самооборона села Смолки готується перетнути їм шлях.
— Добре,— сказав, скидаючи з себе задуму, командир.
Вершники помчали назустріч ворожим танкам.
ВІЧ-НА-ВІЧ
Ще ніколи з таким хвилюванням не збирався Василько в розвідку. Адже ж він уже в рідних краях! Ще якихось шістдесят кілометрів, і він буде в Соколиному бору...
Загін Калачова, пройшовши довгий і важкий шлях, розрісся у велику бойову одиницю. Громлячи ворога, він підходив до районів діяльності загону Сидоренка.
Василько не міг спати, не міг всидіти на місці, йому навіть їжа не йшла на думку. Це ж... та це ж він дома! Як його зустрінуть? Уже напевно поховали всі... Думають, що на світі немає Василя, а він — як сніг на голову: «Здрастуйте, товариші партизани! Я Василь Іванович, начальник розвідки загону «За свободу народів». Не впізнали? Іван Павлович... Мишко, Тимко! Здорово, друзі!»
Все частіше згадував про матір. Що з нею? Чи жива?
Сьогодні Василько виїздив у розвідку на чолі тридцяти вершників. Він пустив коня риссю. Кінь добрий, летів птахом, а Василеві цього було мало, йому хотілося летіти швидше вітру.
Лісом ішла весна. Розкривали сині очі проліски. Але Василько не помічав всього того.
Раптом на лісовій дорозі показався вершник. Він мчав, припавши до гриви коневі, і, здавалося, не бачив і не розумів, куди він мчить. Василько підняв руку, і його розвідники миттю зникли з лісової дороги. Сам Василько взявся за автомат, поставив коня між молоді сосни.
Невідомий вершник наближався. Уже було видно, що це не дорослий, а хлопчина. Він їхав сам, і Василько подав своїм розвідникам знак рукою. Ті вилетіли з-за дерев і вмить оточили вершника. Тільки тепер хлопець побачив перед собою багатьох кіннотників, зблід і мало не впав з сідла. Та в цей час в лісі пролунав радісний вигук:
— Тимко!
Серед тисячоголосого хору пізнав би Тимко той рідний голос! Здивовано підняв голову і широко відкритими очима оглянув незнайомих. Його погляд спинився на міцному юнакові. В широкому галіфе, просторому френчі, з пістолетом і шаблею біля пояса, юнак був зовсім не схожий на колишнього Василька. Навіть обличчя стало іншим — більш витягненим, суворішим. Підборіддя вже було не по-дитячому округлим, а м’язистим, енергійним. Верхня губа покрилась ледве помітним ніжним пушком.
Все це в одну мить запримітилось Тимкові. Але очі Василька і голос Василька і це сам Василько!
— Василь... Василь Іванович! — прошепотів він тремтячими губами. Василько вже був біля Тимка. Він ледве стримував в собі готове прорватись ридання. Він був у такому стані схвильованості і невимовної радості, що аж не вірив у те, що це не сон, а правда. Він простяг до Тимка руки...
Василько ще раз запитав:
— Це ти, Тимку?
— Я,— глухо прошепотів Тимко.
Партизани, спостерігаючи за зустріччю двох давніх друзів, стояли непорушно, а Василько, їх бойовий командир, пригортаючи до грудей заплаканого Тимка, сам не міг стримати сліз і засипав друга запитаннями:
— Ну, що? Як, усі живі? Іван Павлович? Мишко?..
Тимко тільки ствердно кивав головою. А Василько зважився нарешті запитати про те, що найбільше його турбувало:
— А моя мама?
Тимко похнюпився:
— Твою маму... Лукан...
— Убив?
— Не знаю...
На Василькові лиця не стало. Партизани опустили голови.
— Заарештував?
— Еге ж...
— Коли?
— Та ось тільки зараз... В оцьому селі...
Хвилюючись і збиваючись, Тимко розповів про все з самого початку. Василько з благанням заговорив до розвідників:
— Товариші! Любі мої... Там моя мати... Хто піде зі мною?
його спинив Андрій Майоров, заступник Василька, досвідчений розвідник.
— Підемо всі! Але ж там банда. Треба негайно сповістити командира.
Василькові стало ніяково. Як міг він не подумати про це? Та його навіть ніхто в думці не став за це карати, бо всі цілком розуміли, в якому стані був їх командир.
Луканові було чим похвалитись перед капітаном Штиркё:
— Пане капітан, партизанку піймали! Допита треба вчинити. Вона багато чого скаже. Я її особисто знаю...
Штирке був задоволений. Але зараз є справи важливіші, а з допитом можна почекати.
Штирке наказав зібрати всю банду, а Лукана повів з собою до другої кімнати на нараду.
— А може, не слід всіх збирати? Один партизан утік... Боюсь, коли б він не навів інших. Хоч, правда, поблизу тут нібито немає партизанів,— міркував уголос Лукан.