Штирке звелів залишити пости на околицях села. В розмові з Луканом він найперше передав йому подяку від самого генерала фон- Фрейліха, а потім перейшов до інструкцій:
— Генерал наказав розділитись на групи. По два-три чоловіки. Нашити партизанські стрічки. Кожному дамо ракетницю і ракети. На випадок зустрічі з своїми — встановлено пароль.
Лукан сподівався, що це останнє завдання. З партизанами нарешті буде покінчено, і він знову заживе спокійно, по-панському.
Він уявляв уже собі майбутнє спокійне і сите життя, його руді очі тепляться, жевріють надією. Він уважно слухав Штирке і в знак згоди мовчки кивав головою.
— Так війська, кажете, на партизанів пішли? — перепитав Лукан, коли Штирке закінчив.
— Пішли. О, тепер у лісах настане спокій. Воронам та вовкам буде роздолля.
— А після того... нам як?., який наказ буде? — поцікавився Лукан.
— О, після того! В місто, пане лейтенант, у місто. Вас чекає висока посада. Я вам заздрю, чорт візьми!.. А мені ще доведеться...
Капітан не встиг доказати Луканові про те, що доведеться йому робити, бо в кімнату влетів переляканий бандит.
— Партизани! — прохрипів він.
Штирке і Лукана немов окропом ошпарило.
* * *
Софію Петрівну, за наказом Лукана, замкнули в порожню кімнату штабу. Було темно, тхнуло цвіллю і мишами. Жінка кілька хвилин стояла посеред комори, немов закам’яніла, а потім, коли з часом очі призвичаїлись до темряви, оглянулась навколо. Від стелі до підлоги тяглось тонке мереживо павутиння. Через щілини в сіни раптом блиснули сонячні промені, заграли, заколивались в густій пилюці.
Софія Петрівна стомлено присіла на підлогу. Вона втупила нерухомі очі кудись у куток, поринула вся в думки, в спогади.
«Ось прийшов і її час!
І гарячі сльози ринули з очей. Вона не з страху перед смертю плакала, не жаль їй було власного життя, вона плакала, уявивши, які муки приймав ЇЇ коханий син...
«Швидко прийде день перемоги. Повернеться з бою її Іван, прийдуть сини, дочка. А Василька й не буде, і її теж... Не знатимуть навіть, де їх могилки одинокі».
Мати бачить своїх синів, приголублює дочку, розмовляє з чоловіком: «Мало ми зробили, Іване, дуже-дуже мало! Василько в розвідку ходив, я в партизанському таборі по господарчих справах була зайнята. А то одного разу пішла в розвідку вперше і востаннє... Така доля, Іване: зустрінула душогубця Лукана!.. Мало я зробила, Іване, але вибачай уже. Хотілося багато зробити...»
Висохли на очах сльози. Софія Петрівна знає, що сьогодні Лукан її тяжко скарає. Але вона помре гордо, хай не подумає запроданець поганий, що вона смерті злякалась. Вона кине йому всю правду в вічі.
Раптом за стіною якісь голоси, вигуки. Вона схопилась на ноги. Хтось протупотів по сінях. Софія Петрівна підійшла до дверей. І раптом вона почула:
■— Партизани!
Серце їй радісно заколотилося.
Партизани! Вона виразно почула це слово...
Софія Петрівна стояла, притиснувшись до дверей. А в сінях тупіт, налякані і розгублені голоси.
■— Де вони? Де партизани? •— почула знайомий Луканів голос.
Вже коли виходили з сіней, почула чийсь голос:
— А як бути з цією?
Софія Петрівна зрозуміла, що це запитання стосується до неї. Вся зблідла.
— Стріляй! Негайно розстріляй! — долинув голос Лукана.
' "1 *
село з трьох боків лавиною мчалась партизанська кіннота. Ось вона появилась на вулицях, блиснули шаблі...
Лукан почав люто шмагати коней. Вони, перериваючись, мчали під гору. Коли підвода вискочила на вершину горба, Лукан побачив, що просто на них і навперейми мчать партизани. Він згадав про свій автомат тільки тоді, коли за спиною почав стріляти Штирке. Здригнувшись від несподіванки, Лукаи схопився за зброю, але з його автоматом щось сталося: він не стріляв. Тоді Лукан звернув коней просто на ріллю в напрямі до шосе і почав немилосердно шмагати їх: остання надія була на коней — а може, винесуть?
Лукан бачив тільки, як корінний упав на землю, віз налетів на збитого коня, а від удару і сам Лукан вивалився під ноги пристяжному. Навколо було чути тупіт, стрілянину.
Лукан розплющив очі, підвів голову. Над ним стояв... Василь... Іванів хлопець. Той самий, якого вивезли в Освєнцім!
Василько впізнав Лукана по жовтій лисині, по вирячених з переляку рудих очах.
— Де мати? — запитав він грізно.
— Жива, жива, Василю Івановичу... Я з нею по-людському. Самі запитайте... Я •••
Лукан був такий жалюгідний і бридкий, а у Васильковому серці було стільки огиди і ненависті до цього виродка, що рука з оголеною шаблею ніби сама опустилась на його голову.
На цьому й скінчилась Луканова кар’єра.
* * *
Софія Петрівна чула, як по сінях хтось наближався до комори, взявся рукою за замок, поціляв тремтячими руками ключем.
Вона стояла вся обмертвіла. їй було дуже-дуже жаль чогось. Не страшно, а тільки жаль. Це ж через кілька хвилин прийдуть сюди партизани, будуть тут свої, а її вже не буде. І всього кілька хвилин..