Думка працює напружено. її раптом осяює думка — боротись! Невже так померти? Вона очі видере цьому бандитові, вона двері триматиме...
А той вже відімкнув замок... Софія Петрізна шарить по дверях, хоче за щось зачепитись, тримати двері, не дати їх відкрити. В руку залізають скіпки, але вона не відчуває болю. Раптом вона натрапляє рукою на залізну защіпку. Серце стиснулось радісно. Вона ледве встигла защіпну- тись зсередини, як бандит вже потяг двері.
— Відкривай!—люто крикнув бандит.— Стрілятиму!
Софія Петрівна сміялась, а з очей лились сльози.
Люто лаючись, бандит затупотів через сіни, настала мертва тиша.
Софія Петрівна, закривши очі, стояла, притулившись до стіни. Немов уві сні, чула приглушену стрілянину, крики. Вона не знала, що їй робити: виходити чи не слід? А раптом відіб’ють бандити партизанів та повернуться сюди? Хотілось вийти і разом з тим якась сила тримала її
на місці. А що коли той бандит вдав тільки, що він пішов, а насправді чатує за порогом?..
А Василько тим часом мотався по селу. Матері ніде не було. Невже він не знайде її в живих?
Підскочив до полонених. Ті поспішно розповіли, що стара партизанка була посаджена в комору, в тій хаті, де розміщувався Луканів штаб.
Софія Петрівна здригнулась: в дворі почулись голоси, а хтось уже прибіг у сіни і щосили торгає за двері. Значить, повернулись знову ті...
І раптом вона вся випростується. Що ж це? Невже? Ні, то їй, мабуть, причулось...
Вона притискує руки до грудей, а серце як не вискочить.
— Мамо! — кличе її хтось за дверима.
— Синку...— шепоче тремтячими устами мати. Звідки ж?.. Де він міг тут узятися?.. Але ж це йото голос! її Василька!..
Ні, не спить вона, бо хтось кулаками колотить у двері. Вона відчуває, як хитається за її плечима стіна. І весь час хтось кличе в розпуці:
— Мамо! Мамо!
І вона відкриває двері. Перед нею — весь обвішаний ременями, з автоматом на грудях юнак. Ні, це не Василько... Але ж очі... його очі. Вони повні сліз, а руки протягнені до неї. Він! Та це ж він!
— Васильку! — зойкнула мати і через поріг кинулась до сина.
Василько притиснув її до грудей, а вона, мов не жива, хилилась
додолу. І тільки руки, натруджені і виснажені материнські руки, конвульсійно чіплялись за плечі сина, обіймали, пестили.
У СМЕРТЕЛЬНІЙ СУТИЧЦІ
Мов голодна сарана посунули на партизанську землю фашистські війська. Вони стирали з лиця землі радянські села, утюжили танками і шматували розривами снарядів землю. Вони мали на меті знищити все живе, що зустрінеться їм на дорозі.
Та як не скувати знову кризі вільної гнівної ріки весняної, так не знищити фашистським убивцям радянського вільнолюбного народу.
Партизани прийняли бій. І ворожа сила розпорошувалась, терлась і тріщала під силою їх ударів.
* * *
Павло Сидорович був представником партійної організації і командування в одному з батальйонів, які чинили опір окупантам на південь від партизанського краю. Вони діяли на болотистій місцевості, де по весні можна було пробратись тільки довгою неширокою греблею. Ще до початку наступу Павло Сидорович і командир батальйону облюбували цю греблю і вирішили саме тут організувати окупантам гідну зустріч.
Обабіч греблі було встановлено станкові і ручні кулемети; бійці
залягли серед води, за мокрими купинами. За кілометр від греблі був виставлений один взвод, який мав розпочати бій, а потім розіграти безладну втечу.
Все відбулося так, немов німці самі захотіли допомогти партизанам розправитися з ними. Два батальйони фашистів рухались слідом за танками. Ішли впевнено, навіть не затримались, коли партизанський взвод обстріляв їх здалека. Коли ж партизани кинулись перед противником втікати через греблю, танкісти піддали газу. Німці старались якнайшвидше перескочити греблю і наздогнати втікачів.
Дико ревіли мотори. Обстрілюючи греблю і ліс за нею, колона танків і піхоти поповзла через болото. Партизани не відповідали жодним пострілом. І тільки тоді, коли вся колона забралась на багнисту греблю, фашисти зрозуміли, що наступ їх закінчено.
Сигналом для партизанів був вибух під переднім танком. Налетівши на міну, він втратив обидві гусениці і впав просто в болото. Злива кулеметного вогню залила ворожу піхоту, два останні танки палали, підпалені з протитанкових рушниць.
За якихось півгодини горіла вся гребля. Тільки поодиноким солдатам пощастило вибратися з тієї греблі і втекти.
Любов Іванівна хоч і не заперечувала на засіданні бюро проти такого рішення, але у глибині душі відчувала несправедливість і гіркоту. Чому саме це завдання дано їй? Невже вважають, що вона недосить вміє володіти зброєю або здригнеться в бою? Чому ж саме їй наказали лишатись у таборі, де були лише жінки та піонери?
Та вже через кілька годин вона забула про це, зрозумівши, що саме тут і потрібна її тверда рука.
В таборі всі дивились на неї з надією, звертались з питаннями, і її відповіді заспокоювали стривожених жінок і дітей.