— Командиром вашої групи призначаю Василя Івановича. Згодні?
— Згодні!
— Лишайтесь здорові, товариші! — Партизани тисли хлопцям руки, як рівним.
А секретар говорив:
— Дивіться у мене — працюйте акуратно, з толком.
— Та ми... ого, ще як працюватимемо!
Вже вирушаючи, секретар відвів убік Василька.
— Знаю тебе, Василю, як людину розумну, ділову. Покладаю на тебе великі надії. Тобі буде з часом ще важливіше завдання.
Василько від хвилювання не знав, що сказати. Тільки дивився вдячними очима в стомлене обличчя командира партизанського загону, намагаючись збагнути, чим ця людина схожа на його батька.
— Місто ти добре знаєш?
— Ну, ще б пак! Рік там прожив.
— Ото ж я й говорю — з тебе ще неабиякий зв’язківець буде. Розумієш? У місті залишились наші люди. Дорослому з ними не легко зв’язатись, а ти малий — хто на тебе подумає.
Серце в хлопця завмирало від радості і хвилювання. Значить, недаремно він тут лишився.
— Я все зроблю, товаришу секретар,— щиро прошепотів Василько, міцно тиснучи секретареві руку.
Ці слова прозвучали як клятва.
НЕВОЛЯ
Прокинувшись на світанку, хлопці нагодували і напоїли коней, сховали в надійному місці листівки.
— Це скарб Соколиного бору,— сказав Мишко.
Потім хлопці вирушили в розвідку. Вийшовши на узлісся, вони зустріли двох жінок, що прийшли но гриби. Від них дізнались, що їх матері живі, дуже побиваються за ними, думають, що й у живих нема вже. Мишкова й Тимкова хати згоріли, а Василькова діла. В селі залишився, мабуть, тільки дід Макар, а всі колгоспники отаборились у невеличкому ліску за селом.
Хлопці прийшли разом з жінками до колгоспників.
Це був справжній табір. Невеличкий лісочок був заповнений людьми. Корови й телята, прип’яті до дерев, скубли листя, десь кудкудакали кури; навіть собаки присмирніли і не відходили від людей.
Першу зустріли Мишкову матір. Із сльозами кинулась вона до сина, пригорнула до себе і тримала так, не випускаючи, ніби боялась, що його знову від неї заберуть. Хоч яка велика була її радість, проте не обійшлось без неприємних для Мишка докорів:
— Казала ж, не ходи, Мишку,— не послухав матері — пішов. А ти тут сиди, плач та думай. Ще добре, що живий повернувся — тепер такий час.
їй здавалось, що коли син біля неї, то ні йому, ні їй нічого більше не загрожує. З майна вона встигла врятувати лише одну сковорідку, подушку та дві кочерги. Решта все погоріло.
Та не це турбувало матір.
— Хіба ж не горять люди? Років п’ять тому півсела громом спалило, а через рік — дивись, мов і не було пожежі, тільки де-не-де залишилась обгоріла ушула. А тепер як бути? До рідного попелища й підійти страшно...
Звістка про те, що знайшлися хлоп’ята, швидко облетіла табір. До Тимка теж підбігла заплакана мати. Вона не кинулась одразу обіймати сина, а почала гримати на нього, мов він зробив якийсь непоправний злочин.
— Коли ти тільки порозумнішаєш, лобуряко? Ну, а коли б убило де? Тоді любуйся тобою. Мало мені й так лиха! Знав би батько — він би тобі... Казала ж, не ходи з дому, так чи ж воно послухає! Діти тепер такі стали...— жалілась сусідам.
Лише Василька зустріла мати не так, як інші. Вона здивовано підняла брови, ніби не чекала його тут, уважно оглянула стомленого сина. Він за одну добу схуд, посірів увесь, ніби став старший, очі блищали якось по-новому. Незнайомий був матері той новий блиск.
— Ти тут? — здивувалась вона. І, не дочекавшись відповіді, прошепотіла з болем у серці: — Як же ти, Васильку, га? Збирався із своїми еідійти, а тепер...
— Нічого, мамо,— заспокоював її син.— Що ж зробиш — десь та треба ж бути.
Він докладно розповів матері про вчорашні свої пригоди, лише не обмовився й словом про нічну зустріч з партизанами. І хоч все так нещасливо для нього склалося, мати не відчула жалю в його словах. Василькові ніби було байдуже до того, що він залишився в лабетах ворога. Чуло материнське серце, що сталась якась зміна в синові, не було в нього попередньої щирості, запальності. Щось таїлося в його серці незрозуміле і недоступне для неї. За одну ніч ніби хто підмінив
сина. Невже він розм’як, зневірився, невже не був таким, яким вона його вважала? Інакше чим же пояснити все це? В ЇЇ серці заворушилась якась підозра до сина, у глибині сумовитих очей спалахнув недобрий вогник, але швидко погас. Чи ж їй, такій добрій матері, думати щось погане про улюбленого сина, про свою кров!
Василько не помітив того, що діялось з матір’ю, не помітив і єдиної маленької сльози, що була гарячішою і тяжчою, ніж ціле море сліз. Він жадібно накинувся на їжу, а погляд його, задумливий і неспокійний, був десь далеко, мабуть, там, де й думки.
Незвичайний табір жив своїм життям. Жінки доїли корів, напували тут же дітей молоком, бо вони весь час просили їсти і з плачем вимагали, щоб їх вели додому. Десь шкварчала сковорідка на вогні. Хтось покрикував на собак, що настирливо вишукували недоїдки, пильно заглядали у вічі і вже всім набридли, бо плутались під ногами.