Перша сутичка трапилась у неї з командиром роти Бідулею. Він' ходив по табору темний, як ніч, низько насунувши на лоба баранячу шапку. Була вже весна, сонце пригрівало, а він, мабуть, забув про неї або навмисне не хотів розлучатися з своєю шапкою. Любов Іванівна відразу помітила пригнічений командирів настрій і, знаючи його вдачу, повела з ним розмову по-своєму-
— Весна, товаришу Бідуля?
— Еге ж, весна,— буркнув він знехотя.
— Гарячі дні настають, товаришу командир...
— Як кому... Нам, як на курорті, в холодочку...
— Що це у вас за настрій, командире?
Бідулю нарешті прорвало:
— Та що ти мені, Любо, серце краєш? Глузуєш? Ніби сама не на моєму становищі! Всі б’ються... а ми з тобою тут. Тобі ще інша справа, а мене за яку провину примушують вилежуватись у таборі?
Любов Іванівна тепер добре зрозуміла, що партбюро дало їй зовсім
не легку ділянку фронту. Спробуй уламати хоча б цього Бідулю! А від нього ж залежатиме життя сотень людей.
— Даремно ви, товаришу Бідуля! У нас з вами нелегке завдання. Німці можуть прорватись аж сюди.
— Був би я там — чорта лисого прорвались би! А так, безперечно...
Тим часом німці, й справді, прорвалися в ці найглухіші ліси. Партизани скрізь зустрічали їх вогнем, влаштовували їм засади, підбивали й палили танки, нищили солдатів, але не мали досить сил, щоб спинити цю навалу. Іван Павлович наказав підрозділам не ув’язуватись у позиційні бої, які можуть призвести до великих втрат, а постаратись вийти ворогові в тил, щоб розпорошити його по лісу і бити, де буде зручніше.
Одного дня до Бідулі примчали дозорці і сповістили, що близько роти фашистів йде просто на табір. Бідуля посміхнувся. Адже більше всього Бідуля мучився від думки, що йому не доведеться повоювати з ворогом!
— Ага, ідуть, значить... Ну, що ж, милості просимо!
Він став невпізнанним. З Любов’ю Іванівною говорив особливо ласкаво й чемно. Став рухливим, жвавим, а його шапка тепер ледве трималась на вершечку голови.
— Ось що, товаришко Іванчук,— ви організовуйте тут патронат на всяк випадок, виводьте з-під вогню в надійне місце... Я думаю, що вам найкраще перейти на болото, кілометрів за шість. Дід Макар ось знає...
— Це — Безвідне?
-— Воно саме... Безвідне болото...
— Та яке ж воно болото, коли безвідне? — запитала Любов Іванівна в діда Макара.
— О, то, дочко, тільки так говориться. А води, там — всіх гітлерів утопити стане! Добре, сину, я виведу людей, а ти тут...
— Зараз ми з хлопцями тут маленький концерт їм улаштуємо.
Помолоділий Бідуля призначав бійців у засаду, обирав місця для
кулеметних точок, допомагав зв’язувати гранати.
Іван Карпенко став кулеметником. Слухняний «дехтярьов» працював у нього, як швацька машина. Другим номером до Карпенка був приставлений швець Яків. За наказом Бідулі, вони зайняли дуже зручну позицію: самі були в укритті, але вогонь їх мав бути згубним для ворога. Готуючись до бою, вони зрідка перекидались словами.
Німців довго чекати не довелось. Фашистські танки йшли обережно, але навколо стояв страшний гул. Підпустивши їх до самої засади, Бідуля перший відкрив вогонь.
Любов Іванівна була серед жінок. Вона бачила: дивляться на неї з довір’ям і надією. Ще до початку бою вона сповістила їх про небезпеку. Всі молодші жінки і старші діти були з гвинтівками.
Але Любов Іванівна наказала збиратися всім у дорогу.
Щоб потрапити в Безвідне болото, оточене і покрите непролазними чагарниками, необхідно було перейти через нешироку полянку. Любов Іванівна вислала вперед розвідку — двох бійців з роти Бідулі. Розвідники повернулись швидко і доповіли, що ліс, в якому вони знаходяться,
оточений з усіх боків німцями. Тоді Любов Іванівна наказала всім озброєним зайняти кругову оборону.
На ліс зненацька налетіли гітлерівські бомбовози і скинули важкі бомби. Столітні сосни з глухим шумом валились на землю.
...Іван Павлович і капітан Макаров, розбивши вщент німецький батальйон, відступали тепер на нову позицію, щоб організувати там засаду. В цей час вони почули бій у себе в тилу. Розвідники згодом доповіли, що фашисти великими силами оточили табір.
Рішення було прийняте негайно. Одна рота другого батальйону, що підійшов до Івана Павловича, лишилась в засаді, а решту партизанів вони спішно повели на допомогу оточеним.
...Німці готувались всю ніч, щоб ранком розпочати наступ на табір звідусіль. На світанку, коли у них все було вже готове до навальної атаки, як сніг на голову, звалились на них партизанські кіннотники і тачанки з кулеметами. На невеликій галявині розгорівся запеклий бій, та він закінчився швидко, як злива. Сотні фашистів трупами укрили галявину, і кільце було розірване.
Любов Іванівна з дідом Макаром вивели людей у Безвідне, а Іван Павлович і Макаров пішли на допомогу Бідулі.
Рота Бідулі втратила в лютому бою понад три чверті бійців, але не відступала й на крок. Смертельно поранений втретє Бідуля не здавався. Допомога від Сидоренка прийшла вчасно. Німці не витримали і почали відступати.