Побачивши командира, Бідуля спробував був посміхнутись і доповісти, що ворога він не пропустив, але відразу знепритомнів. Через кілька хвилин він помер.
Кулемет Карпенка жив. Стріляв він якось дивно: то заливався сердитими довгими чергами, то, немов конаючи, посилав поодинокі прощальні постріли. Коли Іван Павлович підійшов до кулеметників, він побачив, що стріляв швець Яків. Стріляв він нерівно, бо кров заливала йому очі. Карпенко нерухомий лежав на дні окопу. З кишені його потемнілої від крові сорочки виднівся клаптик паперу. Іван Павлович узяв його в руки. То була заява: «Якщо загину... вважайте комуністом».
Іван Павлович зняв кашкета.
Уночі Іван Павлович спробував вивести свій батальйон із лісу. Але розвідка, пронишпоривши до ранку, так і не знайшла виходу з оточеного лісу. Врятувавши людей, сам Іван Павлович і капітан Макаров з батальйоном потрапили в оточення.
ЛЬОНЬКА УСТЮЖАНІН
Шлях їм вказували пожежі.
Вдень над землею стояв їдкий дим, траурним покривалом висів над лісами і весняним Дніпром; рідко показувалось зажурене сонце. Палали українські села, і нікому було гасити пожеж. Лютував, біснувався ворог. Морозними ранками гріли гітлерівські солдати на пожарищах свої зако-
цюбілі руки. Грілись на пожарищах і з неприхованим жахом поглядали на ліси.
В ліси йшли і йшли фашистські полки й батальйони. А назад повзли закривавлені машини, по вінця вантажені трупами та пораненими. Очі солдатів розширялись від жаху. Тут вони бачили не менше трупів, ніж на фронті.
...Льонька Устюжанін уперто пробирався до міста. Він добре зрозумів ідею командира і захопився нею. Він так зріднився з цією думкою, немов вона була його власною. Гітлерівці воюватимуть у лісах, а тут, навколо міста, на всіх дорогах злітатимуть у повітря їх машини, знайдуть могилу танки.
Іти було важко. Удень по всіх дорогах снували машини, гасали мотоциклісти, а місцевість була відкрита. Хоч і траплялись ліски, але їх ще не покрила весна листям, і вони просвічувались з краю в край.
В групі було п’ять чоловік. Вдень навіть такою групою іти було небезпечно, а тому просувались тільки вночі. А неспокійний день пересиджували десь в глухому місці, причому кілька разів на них мало не наштовхнулись німецькі солдати, які нишпорили навкруги.
Вдалині бухали гармати, розмірено строчили кулемети, і звуки ті то віддалялися й затихали, то спалахували десь близько, і тоді не тільки було чути, а й добре видно спалахи від розривів снарядів.
Уночі теж не припинялась війна. Партизанські групи розсипались по всьому лісу, німцям важко було визначити, де тепер фронт, а де тил, бо і вдень і вночі звідусіль можна було чекати нападу.
Льонька Устюжанін вів свою групу безпомилково. За час своїх бойових походів він навчився ходити безшумно, в нього виробився надзвичайно тонкий слух, який він звав чомусь нюхом. «О, я,— казав він,— нюхом чую, де ворог».
З ним ішла Оленка. Прибувши в загін, вона відразу ж оселилась у підривників і заявила, що буде теж диверсантом. Льонька дуже зрадів її приходу в загін, але довго і безуспішно настоював на тому, що ходити їй з мінерами небезпечно, що вона втомлюватиметься, не витримає далеких і важких переходів.
Але ці умовляння і доводи так і не переконали дівчини.
— Ще побачимо, хто буде витривалішим в дорозі,— заявила вона.
Що тут було робити? Льонька хоч і хмурився і вдавав із себе неза- доволеного, але в душі був радий і пишався, що обрав достойну і відважну подругу.
Оленка справді була невтомна. Вона йшла нарівні з усіма і так само несла на плечах важку ношу — міни і тол. Під час відпочинку була якоюсь невсипущою, сторожкою і передбачливою. Льонька говорив, що вона, мабуть, народилась мінером, і йому здавалося, що вони з нею йдуть все життя поруч. Тепер він знав, що поруч вони пройдуть справді все своє життя.
Вузенькою стежкою за Оленкою йшов Мишко, згинаючись під важкою ношею, а за ним — ще два партизани.
Група йшла сторожко, безшумно. Льонька м’яко ступав по землі, яка звалась Україною і була для нього такою ж рідною, як і Урал. Він часто зупинявся, і тоді зупинялись усі. Послухавши хвилину, обережно повертав убік, обходячи небезпечне місце. Він не оглядався назад, але відчував, що за ним невідступно йде його вірна подруга, ідуть бойові товариші. Він не питав їх про втому, бо знав, що невтомні вони, і думав тільки про те, щоб якнайбільше пройти, поки ніч прикриває їх від ворожого ока.
Устюжанін відчував, що йти залишилось уже недалеко. День десь пересидять, а в наступну ніч замінують дороги. Ех, як хотілось би йому зробити це зараз! Щоб ранком міни, закладені його досвідченою і несхибною рукою, принесли смерть гітлерівцям тут, під самим містом.
Льонька змушений був весь час пильнувати і вслухатись в кожен шелест. Як не пильнуй і не вслухайся, а думки самі лізуть в голову. Та й чому ж їх відганяти? Хай пливуть вони, думи-чарівниці, в його голову, вони не завадять йому бути пильним. Хіба думка про те, що з ним буде після війни, заважатиме йому бути обережним?