...Закінчиться війна... Прийде він з Оленкою до її матері. Найперше вони побудують нову, світлу й простору хату. Стару, мабуть, спалили фашисти... Потім поїдуть вони з Оленкою на Урал. Устюжаніну не хотілося вірити, навіть думати про те, що з його друзями може трапитись нещастя. Вони невразливі і безсмертні так само, як і він, бо вони чесні люди, люди великого серця...
Раптом Льонька спинився: він помітив попереду якісь будинки. Подав знак, і вся його група припала до землі. Він стояв непорушно. Тепер бачив не лише будинки, а й помітив рух біля великих критих машин. Ось спалахнув вогник — прикурює хтось від запальнички.
Льонька повернув назад. За ним відійшла вся група.
— Ми прийшли. За цими будинками дорога,— пошепки попереджав він своїх.
Устюжанін подивився на годинник. Фосфорні стрілки показували, що до ранку залишилось півтори години. Зітхає полегшено і радісно.
— До ранку ще встигнемо,—- впевнено промовив він.
Він наказав Мишкові і ще двом хлопцям іти вліво, обережно пройти поза будинками і, вибравши відповідне місце, якщо встигнуть, закласти кілька мін. Сам з Оленкою рушив праворуч.
Мишкові не хотілося випускати Льоньчиної руки. Він затримав її довше ніж слід у своїй, цю широку, гарячу руку, яка так часто була для нього опорою. Так не хотілося розставатись, ніби Мишко боявся, що бачаться вони востаннє. Та час був рушати. Мишко легенько зітхнув і рушив у ніч. Тепер він ішов попереду своїх товаришів, а йому так би хотілось бачити перед собою міцну, кремезну Льонину постать! Та у Мишка теле був уже немалий досвід. Він ішов сторожко, безшумно, вдивляючись у темряву широко відкритими очима...
Чим далі пробирався до дороги Льонька, тим більше переконувався, що вони потрапили в саму гущу якоїсь ворожої частини. Він розумів,
що ця частина направлялася в ліси. Потрібно було поставити перешкоду на її шляху.
Льонька не вагався. Він уже бачив, як злітають у повітря ворожі машини... Безперечно, він не зможе всі їх висадити в повітря, та кожна міна, зненацька вибухнувши там, де її ніяк не чекали, вселяла страх у таборі ворога.
...Вони вийшли на дорогу. Оленка вартувала. Вона сторожко вдивлялась в ніч і прислухалася, а Льонька працював упевнено й звично.
Мінувати тут було важко. Хоч танки і тягачі розбили й зруйнували шосе, але все ж таки нелегко було закладати на такій дорозі міни. Він обережно вивертав спеціальним ломиком каміння, вибирав лопаткою на плащ-палатку землю і впевненим рухом клав у ямку міну. Зверху прикривав її тоненьким шаром землі і закладав камінням.
Світанок підкрався непомітно. Спочатку ясніше почали вимальовуватися близькі придорожні верби і телеграфні стовпи. На сході небо покрилось багрянцем. Все навколо стало оживати. Десь зовсім близько зненацька загудів мотор, запирхнувся і затих. Почулись чиїсь віддалені, хоч і виразні в ранковій тиші голоси. Десь збоку озвалась весняна пташка — цю-рінь, цю-рінь, ві-іт.
Льонька кинув думку про дальше мінування. Було досадно, що мало встиг зробити, але два гостинці підсунув-таки за цей короткий час. Наступної ночі ще не те зробить.
У ранковому тумані заколивались якісь тіні. Льонька й Оленка кинулись бігти.
— Хальт! Хальт!
Вони мовчки переповзли в придорожні кущі. Позаду зірвалося кілька пострілів.
Партизани поспішно відходили вбік од дороги. Треба було знайти безпечне місце, сховатись від переслідувачів. У темряві придорожні кущі здавались густими і надійними, а тепер Льонька побачив, що це широка смуга низькорослої червоної лози, рясні котики якої аж ніяк не могли заховати їх від стороннього ока. На сході все розросталась рожева заграва, грала й мінялась барвами, а високі хмари позолотились першим промінням сонця.
Льонька й Оленка кинулися в поле.
їх оточили звідусюди. Безстрашний партизанський мінер зрозумів, що сьогоднішні міни, закладені його твердою рукою, останні в його житті. Він жалів тільки, що з ним була Оленка. І ще подумав про Мишка: чи вдалося йому вибратись щасливо?
Вони залягли в негустому чагарнику, який був давно вже, мабуть, зритий неглибокими окопами. У відповідь нападникам першим заговорив автомат Устюжаніна. Згодом його підтримала Оленка. Німці залягли. Та коли зійшло сонце і розвіявся ранішній туман, Льонька побачив, що їх оточило багато солдатів.
— Партизан! Здавайся! — гукали фашисти.
Над ними співали кулі, зривали землю, сікли гілля кущів, але підійти до них впритул німці боялись. А можливо, справді хотіли взяти їх живцем. Льонька знав, що цього зробити їм не вдасться, та згодом зрозумів, що загибель підхс ,ить до них з другого кінця: в нього кінчались патрони. Льонька наказав Оленці стріляти одиночними, але вона відповіла, що в неї так само швидко не буде чим стріляти.
«От і закінчився наш життєвий шлях, Оленко! — гірко подумав Устюжанін.— І пройшли ми його разом».
В нього ще залишилося дві гранати...
— Партизан, здавайся!
— Партизани не здаються! — вигукнув Льонька й шпурнув у німців гранату. У ту ж хвилину відчув, як безсило повисла рука, занило плече від удару.