На його стогін підповзла Оленка. Він з жалем заглянув їй у вічі. Обличчя дівчини було суворе і бліде. Вона перев’язувала йому плече, а він дивився на неї.
— От і все, Оленко...
— Ще не все, Льоню.
— За Вітчизну і за нас, Оленко!
Гітлерівці кричали:
— Здавайсь!
Оленка залишила на мить перев’язку і випустила автоматну чергу. Автомат захлинувся й осікся. То були останні патрони.
Льонька склав докупи весь тол і міни. Оленка зрозуміла, що надумав зробити хлопець, і її очі уперше сповнились жахом, мов тільки тепер зрозуміла, що вони повинні вмерти. Льонька помітив це, спробував заспокоїти:
— Ми мінери!
— Так, Льоню... помремо, як мінери.
Фашисти нахабно підповзали, вони були вже в кущах:
— Здавайсь!
Льонька вставив у міну капсуль.
— Ось... тільки натиснути,— прошепотів він.
А голоси вже зовсім близько.
Не відчуваючи болю, підвівся, лівою рукою кинув останню гранату і, немов підтятий косою, звалився на дно окопу. Граната розірвалась десь зовсім близько.
Оленка припала до Льоньки. Він був мертвий. Ворожа куля пробила йому голову. Вперше за весь час пригорнула до себе хлопця, вкрила поцілунками його закривавлене обличчя.
Раптом почула над головою сміх і підвела голову — круг неї збирались німці. На якусь мить підсвідомо згадала про заготовлену Льонь- кою міну, і їй причувся знову його шепіт: «Тільки натиснути...»
Мишко й його товариші почули недалекі вибухи мін. Спочатку один важкий, аж земля здригнулась, а пізніше ще два...
— Льонька з німцями говорить! — гордо сказав Мишко товаришам.
КАЛАЧОВ ПРИПШОВ
Наступав третій день.
Німці думали, що оточили головні сили партизанів, і вирішили за всяку ціну знищити їх. На ліс, де був оточений батальйон Івана Павловича, кинуто було найбільші сили противника. За наказом фон-Фрейліха сюди підійшов резервний полк піхоти, той самий, на який наштовхнувся під містом Льонька Устюжанін, сюди було підтягнуто важку артилерію і безліч мінометів.
Двадцять хвилин — безперервний вогонь з усіх видів зброї і десять хвилин — перепочинок. На ці десять хвилин замовкало все, і в лісі наступала тиша. Така тиша, що чути було, як плакали зранені дерева.
Затихала стрілянина, і тоді зі сторони фашистів лунали крики:
— Партизани! Виходьте, бо всім буде смерть!
Партизани мовчали. Вже три дні ні в кого і ріски не було в роті. Та не так мучив голод, як спрага. Хоч би ковтнути води, хоч би змочити пересохлі вуста або прикласти мокру ганчірку до гарячого чола, до наболілої від шуму, напруги і безсоння голови.
Іван Павлович наказав суворо заощаджувати кожен патрон, стріляти лише тоді, коли впевнений, що куля потрапить у ворога.
Німці кілька разів кидались в атаку. Але атакувати було не легко. Тільки виткнеться ворог — і вже валиться, вражений влучною кулею. І фашисти не встигали підбирати вбитих, примушені були повертатись у свої траншеї і починати знову шалений обстріл...
Іван Павлович знав, що коли поведе партизанів на прорив — і вони вирвуться з оточення. Але скільки може загинути його людей в час прориву? І, головне, не відстане ворог, услід ув’яжеться. А так — хай фашист гатить боєприпаси, хай бомбить і обстрілює. А тим часом основним силам загону руки більш-менш розв’язані.
Іван Павлович чекав на допомогу комісара.
Щоденно Іван Павлович в супроводі капітана Макарова обходив укріплені позиції.
Партизани зустрічали командирів радісними поглядами. їх очі говорили: «Коли командири з нами, нам нічого не страшно, всяку незгоду витримаємо, в першому-ліпшому бою вистоїмо».
І до кожного в Івана Павловича знаходилось особливе слово.
Побачивши дядька Якова, Іван Павлович весело запитав:
— Ну, як воно, товаришу Онипко, правда ж, чоботи шити справа спокійніша?
Яків відповів у тон командирові:
— Воно як до чого звикнеш. З кулемета строчить теж неважко.
Вони присіли і, дружно розмовляючи, крутили цигарки. Над головою густим роєм цьвохали кулі, шипіли, перелітаючи, міни й снаряди. Припалюючи, Яків підморгнув:
— Як думаєте, товаришу командир, надовго в нього вистачить набоїв?
Іван Павлович подивився на кулеметників і сказав:
— На скільки не вистачить, а треба, щоб у нас вистачило на більше.
*
Вірочка не відходила від Петрика. Прислухаючись до шуму віддаленого бою, по-старечому склавши рученята, вона сиділа біля постелі хлопчика і не відводила погляду від його блідого обличчя.
З Петриком, який був на рік старшим від неї, Вірочка дуже подружилася в таборі. Вони допомагали Тимковій матері чистити на кухні картоплю, вдвох ліпили снігових баб, грались у піжмурки, ховаючись поза бараками. Коли настала весна і в лісі задзюрчали струмочки, вони робили з березової кори кораблики, пускали їх струмочками на холодну зеленаву воду озерець.
Тепер Петрик не грався з Вірочкою.