Він був важко поранений. Осколок, ударившись об дерево, пішов рикошетом і, пробивши хлопчикові груди, застряв у спині. Петрик метався в« безпам’ятстві. Його перенесли на острів, де розташувались тепер жінки і діти. Блідий, з запалими оченятами і синіми губами, пластом лежав хлопчик у халабуді, нашвидку складеній з гілля та минулорічної осоки, і важко стогнав. Ці стогони краяли серце кожному. Любов Іванівна давала Петрику ліки, але нічим не могла зменшити його страждань. Хлопчикові треба було робити операцію.
Петрик час від часу розкривав оченята, жалібно дивився на Вірочку, просив:
— Водиці!
Вірочка підносила до його посинілих сухих вуст алюмінійову фляжку з поруділою болотною водою. Хлопчик кілька разів жадібно ковтав і знову закривав очі.
— Тобі вже не болить, Петрику? — з надією в голосі запитувала дівчинка.
— Болить,— пошепки відповідав Петрик, і новий стогін виривався з його грудей.
— Поїж хлібця,— просила Вірочка.
Біля узголов’я Петрика, там, де сиділа його опечалена, безмовна мати,— лежало два шматочки зачерствілого хліба. Ще й до свого шматочка не доторкнулись Петрикові вуста, але Вірочка поклала поруч і свій. їй дуже хотілось їсти, але вона відмовилась від своєї порції.— «Хай хворому Петрику,— казала,— щоб швидше виздоровів».
Хлопчик намагався не стогнати, але це йому не вдавалося.
— Що тобі, синочок? Де в тебе болить? —■ схилялась над ним мати, її гарячі сльози капали на палаюче жаром обличчя сина.
Вона довго так сиділа, не відводячи очей з Петрика. І він враз, мов прокидаючись, розкривав повіки, незнайомим голосом лепетав:
— Я, мамо, не кричатиму. Німець не почує. Я тихенько... Болить дуже! Пече...
Петрик знав: кричати не можна. Чого доброго, ще почують фашисти, прийдуть на цей острівець, і тоді всім смерть. Хлопчик затискував зуби і мовчав. Скрикував лише тоді, коли забувався у важкому маренні.
— Водиці...— шепотів все частіше він.
Вірочка знову напувала його. Потім виповзала з халабуди, прокрадалась мимо озброєних партизанів до води, наповнювала фляжку і бігом поверталась до Петрика.
— Тобі краще? — запитувала вона.
Та Петрик все частіше відповідав на її питання лише тихим, жалібним стогоном...
В Любові Іванівни серце рвалось на частини. Вона вслухалась в недалеку люту стрілянину і не знала, що робити. Коли б мала силу, вона пташкою полетіла б на допомогу оточеним. Вона розуміла, як тяжко в бою зараз Івану Павловичу, але не могла ні на хвилину припустити, що гітлерівці розіб’ють партизанів.
* Дід Макар знайшов на Безвідному болоті таке місце, що й сам дідько сюди не добереться. Жінки і діти зайняли невеличкий сухий острів серед непрохідного болота. Вела сюди, мабуть, одному тільки дідові відома стежка. Жінки і піонери не випускали з рук зброї. І кожен з них думав про те, як би допомогти оточеним. До Любові Іванівни приходили жінки, від імені піонерів говорив Ваня Семенець: «Ведіть, Любов Іванівно, на допомогу нашим». А хіба їй самій не хотілось допомогти? Але що могла зробити вона з своєю «командою»?..
Щоб заспокоїти людей, Любов Іванівна вислала в розвідку діда Макара й Ваню. Наказувала їм тільки бути обережними. А вони, мабуть, не послухались, бо ось уже минула ніч, настав ранок, ішов час, а їх не було.
А тимчасом дід Макар і Ваня підійшли до самих ворожих траншей. Дід Макар розумів, що з своїми піонерами та жінками вони не зможуть виручити оточених, отож він прийняв рішення — йти шукати партизанів і привести їх на допомогу Івану Павловичу.
На ранок вони вже були далеко від місця бою. Втомлені, сіли відпочити на хвилину і розговорились, що їм далі робити- За розмовою і незчулись, як біля них з’явились якісь люди. Старий Макар не розгубився. Він ще до цього наказав Івасеві, як поводитись, коли їх зустрінуть німці або поліцаї. Дід вирішив вдати з себе сліпого, а Ваня був йому ніби поводир.
Та враз дід широко відкрив очі. його кликав чийсь знайомий голос:
— Діду Макар! Здрастуйте, діду Макар! Здоров, Ванько!
Це був Тимко. А з ним незнайомі партизани.
— Діду, а ось і Василь наш! Живий-здоровий!
Через кілька годин загін Калачова понад болотом пройшов до того місця, де розташувалась з жінками і дітьми Любов Іванівна.
Іван Павлович був упевнений, що їм допоможуть. І коли зненацька по ворожих траншеях ударили партизанські автомати і кулемети, він зрозумів, що допомога прийшла. Урочистим голосом командир передав довгождану команду:
— Підготуватись!
Атака почалась з такою навальною силою, ніби всі ці дні партизани не знали ні втоми, ні голоду. Одним ривком вони ввірвались у ворожі окопи. Гітлерівські солдати не витримали, вискакували з неглибоких ямок, тікали. Партизани били їх наповал.
Іван Павлович ішов в перших лавах наступаючих. Стрілянина не стихала по всьому лісу. Збуджений гарячим боєм і переслідуванням ворога, командир не відразу зрозумів, що його поранено. Тільки коли, на ходу добуваючи бинт, його спинив переляканий Соловей, Іван Павлович побачив закривавлений рукав своєї сорочки.
Поранений командир сидів під деревом, не відчував ніякого болю. Тривожна думка не давала спокою: де Макаров?