До них наближалась група партизанів. Серед них Іван Павлович впізнав Любов Іванівну. Так, значить, це вона подала оточеним допомогу?!
З нею були якісь незнайомі партизани. Хоч і багато було людей в загоні Сидоренка, та він їх знав усіх особисто, а цих він ніколи не бачив. Тільки одне обличчя здалось йому знайомим.
А Василько вже летів до свого командира.
— Іване Павловичу! Товаришу командир! — скрикнув він, пригортаючись до Сидоренка.— Ви поранені?
Іван Павлович здоровою рукою обняв хлопця, притиснув до грудей, цілував в голову:
— Васильок! Орел мій!
Любов Іванівна уже закінчувала перев’язку пораненої руки. Іван Павлович другою, здоровою, рукою продовжував тримати біля себе Василька.
— Живий, Василько? Розповідай, як же ти?
Василько тільки тепер згадав, що повинен сказати командирові:
— Ми прийшли з своїм загоном. Загін Калачова — «За свободу народів»... Зустріли Любов Іванівну і довідались про вас... А ось і наш командир.
До гурту наближалось кілька чоловік.
— Федоре Івановичу! Зустрілись! Зустрілись! Це ж Іван Павлович! -—закричав Василько.
Сидоренко підвівся назустріч Калачову, подав йому здорову руку, вдячно дивився в розумні глибокі очі нового друга.
Федір Калачов бачив перед собою зарослу густою щетиною, запорошену засохлою землею людину. З Василькових оповідань він уявляв собі Івана Павловича Сидоренка велетнем-богатирем. А він такий же простий і звичайний, як і сам Калачов.
— Та ось ти який, товаришу Сидоренко! — сказав радісно.— Поспішали. Знали, що зустрінемо. І, здається, прибули вчасно?
— Вчасно, товаришу Калачов! Дякую.
Вони тричі розцілувались. Не випускаючи руки Івана Павловича, Федір Калачов урочисто заявив:
— Маю шістсот штиків. Люди бойові, загартовані, і ми готові виконати будь-яке ваше завдання.
— Спасибі, товаришу Калачов!
В цей час перестрілка, що вже, віддаляючись, затихала, спалахнула з новою силою в тій стороні, куди втікали фашисти.
На виручку командирові йшов його комісар.
МИШКО І ФОІІ-ФРЕЙ.ІІХ
Фон-Фрейліх в розпачі хапався за голову. Він нічого не міг зрозуміти. Спочатку сердився, мстився за всі невдачі на підлеглих, а потім отупів зовсім, часто виганяв усіх і сидів один осоловілий.
Справи пішли зовсім не так успішно, як він' сподівався. Вже десятий день ішли бої, а наслідки поки що однакові: сотні вбитих і тисячі поранених щоденно. Вийшли з ладу майже всі танки. Наступальний дух солдатів і офіцерів звівся нанівець.
Фон-Фрейліх викликав обох угорських генералів, довго кричав на них, як на хлопчиськів, і наказав негайно виїхати на місце воєнних дій. Через день один з генералів повернувся напівбожевільний і весь час бурмотів про страхіття. А другого не довезли навіть до міста: він підірвався на мінах.
Фон-Фрейліх щоденно теж бував на місці боїв. їхати по землі він не зважувався і вилітав на літаку. Він намагався керувати боями, але з повідомлень офіцерів і з того, що бачив сам з літака, нічого не міг зрозуміти.
З Берліна надійшов суворий наказ: військові частини, надіслані в його розпорядження, негайно відправити на фронт. Також вимагалось офіційного підтвердження про повне знищення партизанів. Це не на жарт стурбувало фон-Фрейліха. Він знав, що партизани ще не розбиті. Він тільки що думав про те, що слід попросити ще дві-три дивізії додатково, отож його цей наказ огрів, мов обухом по голові. Промовчавши про додаткові дивізії, він слізно просив на кілька днів відстрочити відправку на фронт наявних. Але на його прохання відповіли категорично відмовою. Він вдав, що не одержав повторного наказу.
Цього дня на фон-Фрейліха звалилась нова неприємність. Виявилось, що авіаескадрилья вилетіла з міста, не повідомивши навіть його про це. Тепер фон-Фрейліхові не було на чому вилетіти навіть в район боїв. До того ж він одержав убивче повідомлення, що розгромити оточених головних сил противника не вдалося, а, навпаки, оточені, перейшовши в наступ, розгромили один з найбоєздатніших фашистських полків.
— Вояки, чорт би вас побрав!—лементував фон-Фрейліх, бігаючи по кабінету.— ГенералиїПолковники! З мужиками не зуміли розправитись!..
Враз у нього прокинулась войовнича рішучість — виїхати самому в район боїв і повести атаку. Правда, він був трохи охолов, коли згадав про угорського генерала. А згодом він зовсім кинув думку про свій виїзд. Покою не було. Прибула нова телеграма з Берліна. В ній сухо наказувалось негайно відправити на фронт затримувані ним дивізії, а самому прибути в Берлін із звітом.
У фон-Фрейліха поповзли мурашки поза шкірою. Чорт візьми, воював з генералами, фельдмаршалами, знаменитостями європейськими і... чорт візьми, проганяв їх, як отару, брав у полон, а тут... світ догори дном перевернувся! Мужиків розбити не може!..
Фон-Фрейліх відчував, що тоне. Він розумів: одне може його врятувати — перемога над партизанами. А для цього потрібна тверда рука, рішучі заходи. Але хто може це зробити, крім нього самого?