Фон-Фрейліх наказує подавати машину. Все офіцерство повинно виїздити з ним у райони воєнних дій. Наказує взяти з собою навіть угорського генерала. Потім сідає і пише коротку радіограму. Написавши, довго дивиться в папір. Він задоволений. Уявляє, як здивуються і які вражені будуть за кілька хвилин у Берліні! Мов грім, оглушать їх слова: «Партизани розбиті. Через три дні після переформування частини відправляю на фронт».
Він вийшов на вулицю. Аж спинився від несподіванки: з-за будинку війнув холодний вітер, мов шпильками пронизав генерала'. Враз померкло сонце, відступила весна, його ніколи, навіть уві сні, не турбували примари закатованих і спалених ним в освєнцімських печах, та на цей раз він здригнувся, ніби відчувши за плечима холодний подих смерті. Відігнав від себе неприязну думку, настовбурчив комір і шуснув у велику комфортабельну машину.
...Колона вирвалася на околицю міста. Машина фон-Фрейліха йшла третьою.
Обабіч дороги миготіли руїни, напівзруйновані порожні будинки. Вдалині темнів ліс. Над ним клубочились димові хмари. Пригрівало землю весняне сонце, але воно здавалося фон-Фрейліхові не таким яскравим і теплим, яким він звик його бачити напровесні в своєму маєтку.
...Чи треба йому їхати? Чи врятує справу його присутність? Коли за такий час війська нічого не зробили, то що зробить він, фон-Фрейліх? Може, справді, відправити туди всіх, а самому повернутись назад у свій кабінет?
Він мимоволі доторкнувся рукою до шоферового плеча і той, з практики знаючи, що означає цей рух, зменшив газ.
Фон-Фрейліх тимчасом обмірковував, як пояснити підлеглим причину свого повернення в місто. «Ах, так, він зовсім забув про одну важливу справу... Хай пани офіцери не турбуються...» І він твердо взяв шофера за плече.
...Того ранку Мишкові пощастило вийти на околицю міста і знайти собі на день надійний притулок у руїнах великого будинку край дороги. Вночі він заклав на безлюдному шосе кілька мін. Ці міни були розраховані не на першу машину. Дві, три, п’ять машин пройде через кожну.
і тільки тоді якась із наступних злетить у повітря. Але це не задовольнило Мишка. Він дуже любив старий і випробуваний метод. Він відчував при цьому методі повну насолоду і, головне, на власні очі бачив наслідки своєї роботи. Коли потягнеш за шнур і побачиш, як рвонулась міна і на тріски рознесла ворога, тоді ти цілком певний, що це твоя робота.
Старанно замаскувавши міну, він протяг від неї шнурок аж до свого укриття серед руїн.
Він чекав. Уже пройшло кілька машин з лісу з трупами й пораненими.. Ці не цікавили Мишка — вже й так відвоювались. Він чекав чогось особливого. І коли побачив низку блискучих легкових машин, відразу зрозумів, що треба діяти. Коли машини наблизились, Мишкові в око впала третя. Через відкрите вікно цієї машини він помітив великий круглий генеральський кашкет. Мишко затиснув у руках шнур, боячись, що потягне його передчасно.
Ось і зустрілись вони віч-на-віч. Старий вовк, досвідчений убивця, капіталіст Вільгельм-Фрідріх-Отто фон-Фрейліх і український юнак, комсомолець Михайло Мирончук.
Мишко не злякався і не здригнувся, побачивши наближення генерала. Він знав — за Мишком майбутнє, за ним життя. Це йому по-весняному яскраво світить сонце. А фон-Фрейліх похолов, наче відчув за плечима смерть.
Машина пішла повільніше. Мишко, не переводячи подиху, чекав, поки вона підійшла до призначеного місця, і з силою потяг за шнур...
ДО НОВИХ ПЕРЕМОГ!
Перше травня!
В цей весняний сонячний день раділи не тільки партизани, радів з ними й Соколиний бір. Він буйно зеленів і привітно шелестів своїм гіллям, вітаючи дорогих гостей.
...Вночі повернулась Олександра Іванівна з Віктором. Вона не знала про те, що партизанський штаб і значна частина . загону спинилася в Соколиному бору. Прямувала до Дніпра. їх по дорозі зустріли розвідники і провели до штабу.
Розвідників зустріли в штабі з неприхованою радістю і пошаною. За боями та різними клопотами якось і забулись непомітно партизанка та синьоокий хлопчик. Тільки час від часу згадував хто-небудь про них, та й то про себе. Багато хто вважав їх уже мертвими.
Іван Павлович вірив у те, що розвідка пройде щасливо і розвідники повернуться обов’язково. Отож він зустрів розвідників не вигуком здивування, а робленим докором:
— Ну, ну, заходьте. Що ж це так забарились?
Він пішов їм назустріч, міцно обняв Олександру Іванівну, а Віктора підхопив під руки і підняв угору.
— Ну як, Вікторе, не пристав у дорозі?
Олександра Іванівна з любов’ю дивилась на Віктора, який став їй за рідного сина.
— О, він у мене молодець! — похвалила щиро.
Згодом вони сиділи за столом. Перед командиром лежала карта, а Олександра Іванівна і Віктор пригадували, через які села і райони вони йшли і що де бачили й чули. Тут і виявилось, що Віктор не тільки витривалий і невтомний, але й кмітливий розвідник. Коли Олександра Іванівна про що-небудь забувала сказати, він обов’язково додавав, а потім знову уважно слухав, голосно посопуючи своїм носиком.
Коли Олександра Іванівна в чомусь помилялась, Віктор енергійно заперечував: