Unknown полностью

— А отже й не так! Хіба це було в Макарівці? В Макарівці зовсім поліцаїв немає. Це в Марківці було.

Олександра Іванівна пригадувала: «Так, так, Віктор правду каже».

Після того як Олександра Іванівна і Віктор пішли відпочивати, Іван Павлович звернувся до комісара:

— Ось, бачиш, Михайле, як наші розвідники працюють! Спробуй яким іншим шляхом добути такі відомості.

Комісар не заперечував. Він тільки порекомендував:

— Доведеться бойову групу в ці райони надіслати.

— Обов’язково пошлемо,— сказав командир.— А зараз всі відомості треба передати в Москву.

$ ^ ^

Василько, Мишко й Тимко знову в своєму Соколиному бору. Тільки тепер уже не самі, а з партизанами.

Вже розсвітало, коли партизани вступили в Соколиний бір. Стом­лені важкою переправою через Дніпро, а також довгим переходом, люди, не гаючи часу, лягли на спочинок; тільки вартові походжали по табору.

Тільки нашим друзям не йшов сон на очі. Вони в Соколиному бору! Серця їх налатались радісно. Соколиний бір гостинно прийняв їх в той день, коли до села підійшли фашистські загарбники і убили Саву; в Со­колиному бору зустрілись вони з партизанами і міцно зв’язали з ними свою долю; Соколиний бір незрадливо зберігав їх найбільшу таємницю—• підпільну землянку...

Скільки часу минуло з того дня, як вперше з’явились хлопці в лісі! Чи впізнає їх тепер Соколиний? Це не ті несміливі і лякливі хлоп’ята, що боязко в першу ніч розклали в ямці багаття.

Не той тепер Василько. Тільки по очах хіба його впізнати. Важку школу пройшов Василько, він виріс, зміцнів, навчився справжньої воєн­ної мудрості... А Мишко? Хіба це той підліток, що колись був таким нетерплячим, завжди заперечував Тимкові? Мишко зараз комсомолець, досвідчений мінер. О, він зараз не стане попустому суперечити Тимкові. Це не тому, що Тимко таким же й залишився. Виріс і Тимко, але все ж... не вийшов ще з піонерського віку, йому, бач, і з Мишком дружити

хочеться, він і намагається бути серйозним, але й з Віктором Тимко теж не проти того, щоб подратуватись. А втім, з Тимка теж непоганий розвідник. Молодець! А через рік-два підросте, комсомольцем стане.

В той час, коли в таборі кожен тільки й думав про те, щоб відпо­чити, вони йшли Соколиним бором. Не тим він здався для них, яким звикли уявляти. Коли ще рік тому він здавався несходимим і великим, то тепер це був не ліс, а так собі якісь чагарники, порівняно з тими лісами, які довелося пройти товаришам, а особливо Василькові.

Та все ж Соколиний бір був для них найдорожчим за всі ліси. Вони йшли мовчки, а в пам’яті кожного поставали недавні і незабутні дні. Скільки передумав про свій бір Василько в тюрмі! Вже не думав ніколи тут побувати, а ось знову йде Василько своїм Соколиним бором, при­глядається до кожної стежинки, до кожного дерева...

Соколиним бором, здавалось, пройшов страшний бурелом. Пересі­чені навпіл дерева волали в небо своїми напівзасохлими стовбурами, сльозились незагойними ранами, але ліс жив, з весною знову все зазе­леніло, розвилось, земля покрилась густою травою.

Друзі, не змовляючись, попрямували до своєї землянки.

йти було важко. Шлях перетинали дерева, звалені снарядами і мі­нами. Часто доводилось обминати глибокі воронки.

Ось знайомий дуб... Розкішний кущ горішини... Вгору тяглася мо­лода папороть. Під кущем — суха трава, хитро переплетене, як на соро­чому гнізді, бадилля. Ледве помітно прим’ята трава.

Хлопці спинились. Сумніву не було: землянка збереглася, і, здалося, хтось тут недавно був, чиїсь ноги протоптали сюди стежку. Хлопці пере­глянулись між собою, і їм на мить пригадалась та осінь, коли вони ось тут обережно підходили до своєї землянки.

Василько сміливо відкинув лозяну ляду. З чорної прірви дихнуло запахом воску, ніби тут недавно хтось палив свічку.

Вони опустились в землянку. Запалили сірника. В землянці все було так само, як і колись: той же стіл, на столі недогарок свічки. Коли за­палили свічку і тьмяне світло освітило землянку, хлопці побачили на стіні рідні портрети Леніна і Сталіна.

І здалось хлоп’ятам, ніби вони вперше зібралися в своїй землянці після того, як її побудували. Довго сиділи вони мовчазні, урочисті.

* * *

Партизани вишикувались на галявині. До прапороносців приєднався Віктор, гордо тримаючи піонерський прапор.

Із репродуктора доносився голос диктора, який читав наказ вождя:

«...Партизанам і партизанкам — посилити партизанську війну в тилу німецьких загарбників, руйнувати засоби зв’язку і транспорту ворога, знищувати штаби і техніку ворога, не шкодувати патронів проти гноби­телів нашої Батьківщини!»

Іван Павлович з любов’ю оглядає партизанські лави. Тисячі людей стоять у першотравневій колоні. Майорять червоні прапори, над ними

сяє гаряче весняне сонце і синіє непроглядна небесна блакить. Тиша навколо. В Соколиному бору лунають на повний голос мудрі сталінські слова.

Немає серед партизанів Льоньки Устюжаніна, юної Оленки, невга­мовного Бідулі, Івана Карпенка і ще багатьох товаришів, що полягли смертю хоробрих в останніх боях. Та командир бачить багато нових людей -— чесних і відкритих облич, ясних очей.