«Не шкодувати патронів проти гнобителів нашої Батьківщини!»
Ці слова були на думці в кожного.
«Нічого не пошкодуємо, дорогий товаришу Сталін! Навіть життя свого!» говорив, у думках звертаючись до вождя, комісар.
«Навіть життя свого!» думав кожен з партизанів, а перед очима стояли дорогі образи хоробрих героїв — Льоні Устюжаніна, Бідулі, Карпенка...
■— Ми даємо клятву перед Вітчизною і народом, перед вами, великий Сталін, що наказ виконаємо з честю! — від імені всіх партизанів виголошував слова урочистої клятви комісар.
Вітер маяв червоними прапорами. Повз трибуну проходили загартовані і змужнілі в боях партизани. Міцні, засмаглі, рішучі.
Капітан Макаров стояв поряд Івана Павловича. Він мав виїхати сьогодні від Сидоренка кілометрів за двісті звідси в сусідні загони. Там потрібна його допомога. Так наказала Москва.
йому шкода було розлучатися з цими чудовими бойовими людьми. Він ніколи не забуде про них. Він вірить у швидку і радісну зустріч з ними в день Перемоги.
Повз трибуну проходить Василько, Мишко, Тимко, Віктор... Капітан Макаров любовно махає до них рукою і голосне гукає:
— До побачення, друзі! До зустрічі в день Перемоги!
В СОКОЛИНОМУ
ПЕРЕД ДЗВІНКОМ
асовитий гудок трубопрокатного заглушив усі гудки і шуми, владно понісся через принишкле селище у безмежний степ.
Вадик не спав. Почувши знайомий гудок заводу, зрозумів: уже пів на сьому. Через півгодини повернеться з нічної зміни мати. Відчув на собі запитливий погляд її чорних очей, і тепер спокій зовсім покинув його.
«Невже переекзаменовка?» з відчаєм подумав хлопець.
Сьогодні о дев’ятій годині ранку, востаннє цієї весни, продзвонить знайомий дзвоник, закличе всіх шестикласників до зали, і звідти вони вийдуть вже семикласниками. Але чи обійдеться все як слід у нього? За інші предмети він упевнений, але ботаніка?
В кімнату ввійшла Світлана. Вадик примружив очі, вдаючи, що спить, а сам непомітно слідкував за сестрою. Дівчина поставила на стіл каструлю з паруючою стравою, взяла тарілки.
— Вадику, вста-ва-ай! — співуче протягла вона і не поспішаючи вийшла з посудом знову на кухню.
Вадикові на цей раз чомусь здавалося, що сестричка підробляється під матір, так само розтягує слова і так само категорично вимовляє «вставай». Йому від цього стає неприємно.
— Зазнаватись почала,— пробурмотів він і повернувся обличчям до стіни.
Заплющив очі, але заснути не міг. «їй добре,— подумав про сестру,— не треба турбуватися про оцінки — певно, все «відмінно». Йому стало шкода самого себе. Та вже за хвилину Вадик заспокоївся. «А що їй, звісно — дівчина. Ні в футбол не грає, ні слюсарем стати не готується. Одна в неї справа — вчитися. Ну, ще хіба обід зварити...»
його думки знову перенеслися до сьогоднішніх заключних зборів шостих класів. «Дуже нещасливий мені випав білет з ботаніки,— згадував Вадик,—Тринадцятий. А там такі питання — на жодне не знав, що відповісти».
Пригадав, як його кинуло вчора на тому екзамені в піт. Думав- думав, пригадував-пригадував і нічого не міг пригадати. І ніхто не підказав. Тоді він, мов потопаючий, схопився за соломинку. Щось говорив. Він знав, що дуже кепсько доводиться тому, хто мовчить на екзамені. Зараз уже й сам не пам’ятає, що він говорив. Тільки не зводив очей з рук учительки, намагаючися зрозуміти, що вона йому запише. Але так і не розпізнав, що записала Ганна Степанівна. Звичайно, не п’ять і не чотири. Мабуть, три.
До самого ранку Вадик запевняв себе, що в нього буде трійка. Хоч, правда, Світлана ще вчора, тільки вийшла з школи, так і випалила при всіх: «Зафутболив двійку?» Вадик дуже розсердився на неї, але не сказав ні слова, хоч тоді ж відчув, що так воно й є. Проте його трохи підбадьорив Жорка — капітан футбольної команди, який упевнено сказав: «На трійку витяг. Не мовчав же, говорив. А це головне».
Зараз він знову подумав, що Світлана, мабуть, правду сказала. Але розсердився не на себе, а на сестру: «Каркає, двійку накликає. А ще сестра. Думає, що я не зміг би ту ботаніку вивчити. Але не сидітиму ж я над книжками стільки, як вона».
Він знав одне — на другий рік у шостий клас не сяде. І на повторний екзамен восени не піде. Всі відпочиватимуть влітку, в футбол гратимуть, а він над ботанікою сидітиме? Нізащо! Краще — прощай, школо, здрастуй, завод. От, чи візьмуть тільки? Коли б це не тринадцять, а хоч би шістнадцять років.
Почулися Світланині кроки, Вадик з головою накрився простиралом, удавши, що спить непробудним сном. А сам думав: «Скоро прийде мати. А там — до школи. Ех, коли б цей день відкласти хоч трохи! Хоч би до осені».
Світлана гриміла посудом. У двері постукали.
— Вставай, Вадику, мама! — голосно гукнула Світлана і кинулась відчиняти двері.
Вадик схопився, мов ошпарений, кинувся у ванну. В коридорчику мало не збив з ніг Світлану.
— Не мама, а лист,— посміхаючись проспівала вона.— Мабуть, від дяді Івана, з Соколиного.
— Дай сюди! — спритно вихопив у неї з рук листа і повернувся до кімнати.