«Не шкодувати патронів проти гнобителів нашої Батьківщини!»

Ці слова були на думці в кожного.

«Нічого не пошкодуємо, дорогий товаришу Сталін! Навіть життя свого!» говорив, у думках звертаючись до вождя, комісар.

«Навіть життя свого!» думав кожен з партизанів, а перед очима стояли дорогі образи хоробрих героїв — Льоні Устюжаніна, Бідулі, Кар­пенка...

■— Ми даємо клятву перед Вітчизною і народом, перед вами, великий Сталін, що наказ виконаємо з честю! — від імені всіх партиза­нів виголошував слова урочистої клятви комісар.

Вітер маяв червоними прапорами. Повз трибуну проходили загарто­вані і змужнілі в боях партизани. Міцні, засмаглі, рішучі.

Капітан Макаров стояв поряд Івана Павловича. Він мав виїхати сьогодні від Сидоренка кілометрів за двісті звідси в сусідні загони. Там потрібна його допомога. Так наказала Москва.

йому шкода було розлучатися з цими чудовими бойовими людьми. Він ніколи не забуде про них. Він вірить у швидку і радісну зустріч з ними в день Перемоги.

Повз трибуну проходить Василько, Мишко, Тимко, Віктор... Капітан Макаров любовно махає до них рукою і голосне гукає:

— До побачення, друзі! До зустрічі в день Перемоги!

Київ. Січень 1947травень 1949

л и т о

В СОКОЛИНОМУ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПЕРЕД ДЗВІНКОМ

асовитий гудок трубопрокатного заглушив усі гудки і шуми, владно понісся через принишкле селище у безмежний степ.

Вадик не спав. Почувши знайомий гудок заводу, зрозу­мів: уже пів на сьому. Через півгодини повернеться з нічної зміни мати. Відчув на собі запитливий погляд її чорних очей, і тепер спокій зовсім покинув його.

«Невже переекзаменовка?» з відчаєм подумав хлопець.

Сьогодні о дев’ятій годині ранку, востаннє цієї весни, продзвонить знайомий дзвоник, закличе всіх шестикласників до зали, і звідти вони вийдуть вже семикласниками. Але чи обійдеться все як слід у нього? За інші предмети він упевнений, але ботаніка?

В кімнату ввійшла Світлана. Вадик примружив очі, вдаючи, що спить, а сам непомітно слідкував за сестрою. Дівчина поставила на стіл каструлю з паруючою стравою, взяла тарілки.

— Вадику, вста-ва-ай! — співуче протягла вона і не поспішаючи ви­йшла з посудом знову на кухню.

Вадикові на цей раз чомусь здавалося, що сестричка підробляється під матір, так само розтягує слова і так само категорично вимовляє «вставай». Йому від цього стає неприємно.

— Зазнаватись почала,— пробурмотів він і повернувся обличчям до стіни.

Заплющив очі, але заснути не міг. «їй добре,— подумав про сестру,— не треба турбуватися про оцінки — певно, все «відмінно». Йому стало шкода самого себе. Та вже за хвилину Вадик заспокоївся. «А що їй, звісно — дівчина. Ні в футбол не грає, ні слюсарем стати не готується. Одна в неї справа — вчитися. Ну, ще хіба обід зварити...»

його думки знову перенеслися до сьогоднішніх заключних зборів шостих класів. «Дуже нещасливий мені випав білет з ботаніки,— згаду­вав Вадик,—Тринадцятий. А там такі питання — на жодне не знав, що відповісти».

Пригадав, як його кинуло вчора на тому екзамені в піт. Думав- думав, пригадував-пригадував і нічого не міг пригадати. І ніхто не під­казав. Тоді він, мов потопаючий, схопився за соломинку. Щось говорив. Він знав, що дуже кепсько доводиться тому, хто мовчить на екзамені. Зараз уже й сам не пам’ятає, що він говорив. Тільки не зводив очей з рук учительки, намагаючися зрозуміти, що вона йому запише. Але так і не розпізнав, що записала Ганна Степанівна. Звичайно, не п’ять і не чотири. Мабуть, три.

До самого ранку Вадик запевняв себе, що в нього буде трійка. Хоч, правда, Світлана ще вчора, тільки вийшла з школи, так і випалила при всіх: «Зафутболив двійку?» Вадик дуже розсердився на неї, але не сказав ні слова, хоч тоді ж відчув, що так воно й є. Проте його трохи підбадьорив Жорка — капітан футбольної команди, який упевнено ска­зав: «На трійку витяг. Не мовчав же, говорив. А це головне».

Зараз він знову подумав, що Світлана, мабуть, правду сказала. Але розсердився не на себе, а на сестру: «Каркає, двійку накликає. А ще сестра. Думає, що я не зміг би ту ботаніку вивчити. Але не сидітиму ж я над книжками стільки, як вона».

Він знав одне — на другий рік у шостий клас не сяде. І на повтор­ний екзамен восени не піде. Всі відпочиватимуть влітку, в футбол гра­тимуть, а він над ботанікою сидітиме? Нізащо! Краще — прощай, школо, здрастуй, завод. От, чи візьмуть тільки? Коли б це не тринадцять, а хоч би шістнадцять років.

Почулися Світланині кроки, Вадик з головою накрився простира­лом, удавши, що спить непробудним сном. А сам думав: «Скоро прийде мати. А там — до школи. Ех, коли б цей день відкласти хоч трохи! Хоч би до осені».

Світлана гриміла посудом. У двері постукали.

— Вставай, Вадику, мама! — голосно гукнула Світлана і кинулась відчиняти двері.

Вадик схопився, мов ошпарений, кинувся у ванну. В коридорчику мало не збив з ніг Світлану.

—  Не мама, а лист,— посміхаючись проспівала вона.— Мабуть, від дяді Івана, з Соколиного.

— Дай сюди! — спритно вихопив у неї з рук листа і повернувся до кімнати.

Перейти на страницу:

Поиск

Нет соединения с сервером, попробуйте зайти чуть позже