Unknown полностью

Світлана аж сплеснула руками, спочатку хотіла було кинутись від­німати, а потім лише сказала:

— Божевільний, ніби він тобі? Це ж мамі. Можеш читати, можеш читати. Ага, ось і мама.

У двері постукала справді мама. Вадик і Світлана серед тисячі ін­ших стуків безпомилково б упізнали цей — єдиний, такий м’який і ніж­ний і разом з тим нетерпляче-вимогливий.

Стомленою посмішкою зустріла мати дітей.

Вадик дивився на ще молоде, але вже вкрите густою сіткою змор­щок обличчя матері, на її замащену темносиню спецівку, на руки, по­чорнілі від сажі, і йому враз стало невимовно жаль матусі. «Треба йти на роботу, підміняти матір», подумав він.

Світлана обняла матір за шию.

— Мамо, а тобі лист!

— Мамко, від дяді Івана Степановича! — вигукнув і собі Вадик.

Мати взяла обережно двома пальцями лист, прочитала його і по­клала до кишені. Рідко коли одержує вона листи і тому була дуже рада і щаслива. Це бачили і Вадик, і Світлана, і були теж щасливі.

Поки мати милася й переодягалася після роботи, діти мовчки сну­вали по кімнаті. Вони, мабуть, вперше за все своє життя сердились одне на одного.

—  Ну, хазяєчко,— звернулася мати, заходячи в кімнату,— чим ти нас з господарем сьогодні погодуєш?

М.ати жартома звала Вадика господарем з того часу, коли їх батько не повернувся з війни.

Снідали мовчки: мати сонно водила ложкою, а Вадикові було не до розмов. Світлана хоч і дуже хотіла поговорити, але, дивлячись на брата, вважала за краще й собі помовчати.

—  Ну, діти,— поснідавши, урочисто сказала мати,— а тепер у шко­лу. Побачу, чим ви мене сьогодні порадуєте.

Вона проникливо глянула на сина, а той ніби й не почув цих слів, низько схилився над тарілкою. І вже, коли діти зібралися виходити, таємниче додала:

— Коли повернетеся зі школи, скажу вам щось цікаве.

Діти здогадалися, що в дядьковому листі було написано щось незви­чайне.

— Дядя Іван написав? — накинулась відразу ж на .матір Світ­лана.

— Він,— кивнула головою мати.

Світлана застрибала навколо матері.

— Мамусю, рідненька, скажи зараз! Ну, скажи, бо я вмру від ціка­вості. Мамочко, я не діждуся...

Вадик стояв мовчки, хоч йому теж дуже хотілося взнати ту новину, яка таїлась у дядьковому листі. Але він не дівчисько — стрибати навколо матері та канючити не буде.

Мати вагалася. Нарешті, вона заговорила:

— А вгадайте.

Тепер і Вадик і Світлана знали, що мати вже скаже, але почали відгадувати. Та все ж відгадати не змогли.

— А те дядя пише,— нарешті змилувалась над дітьми мати,— щоб ви приїздили в гості. На все літо.

Тепер уже й Вадик не витримав, тричі прокричав «ура», Світлана ж спочатку кинулась танцювати, сміховинно, мов журавлик, викидаючи і згинаючи коліна, а потім знову обняла матір.

— Пустиш, мамочко? Поїдемо, мамусю?

— Побачу, як ви в мене у сьомий клас перейдете,— сказала, на­решті, сміючись мати. І потім враз спохмурніла і вже строго додала: — Тільки котре не перейде,— хай і не думає: сидітиме вдома.

— Перейдемо, мамусю, от чесне піонерське перейдемо,— щиро за­певняла Світлана, забувши про ту загрозу, яка нависала над братом.

Вадик стояв у задумі, він не знав, що йому робити: радіти чи жу­ритися.

Н: *      *

Ще ніколи не йшов Вадик до школи з такою неохотою, як сьогодні. З Світланою разом вийшли тільки за ворота.

— Швидше ходім, Вадику, бо спізнимося,— сказала за ворітьми Світлана.

- Ну й біжи, якщо тобі ніколи! — сердито огризнувся хлопець.

Дівчинка знизала плечима, блиснула оченятами, мабуть, хотіла від­повісти братові так само, але роздумала. Побачивши в кінці вулиці дів- чаток-однокласниць, покликала їх і, не сказавши й слова братові, пода­лася навздогін.

Вадик ішов перевальцем, не поспішаючи. Було незвично йти з по­рожніми руками, і він не знаходив для них місця. Знову важкі сумніви огорнули хлопчика, поступово починав злоститись і на самого себе, і на всіх. Пішов не прямою вулицею, а звернув до заводу, нарочито здов­жуючи собі дорогу, щоб спізнитися. Гнітило передчуття, що доведеться сьогодні пережити найпекучіший за все життя сором. Цього ж він боявся найбільше.

Цей важкий тягар упав хлопцеві на серце вперше за всі шість років навчання в школі. Учився він непогано, і з тих предметів, які найбільше любив, навіть мав відмінні оцінки. Фізика, математика, література були його любимими предметами. А от мову і особливо ботаніку недолюблю­вав. Тільки сідав за вивчення правил, як його відразу огортала нестерпна нудьга. Щождо ботаніки, то чомусь він був переконаний, що ця наука для нього непотрібна. Хіба він огірки чи капусту вирощуватиме? Ні, він же слюсарем буде на заводі або й інженером.

Та все ж до цієї весни справлявся з тими предметами. А це недавно, саме в час підготовки до екзамену з ботаніки, Жорка-капітан організу­вав футбольну команду. І Вадик з ранку до вечора захоплено ганяв на шкільному стадіоні, а більше на пустирі за заводом облупленого м’яча. Ботаніку повторив нашвидку, не по підручнику, а по запитальнику. До того ж і в питання не вдумувався: в голові вертілись різні футбольні комбінації.