Табором ішла Савина мати з Вірочкою на руках. Вона шукала когось із хлопців, щоб розпитати про Саву. Але їй так і не довелося довідатись про долю свого сина. Коли вона побачила Мишка, над табором пролунало з розпачем кинуте кимсь страшне слово:
— Ідуть!
До ліска підкотило кілька машин, з яких вискакували зелені постаті.
— Рус, рус! — галасували вони, розсипаючись по полю.— Хенде хох! 1
Попереду йшов не німець. Перекрикуючи німців, верескливим голосом репетував:
— Виходьте, люди добрі, не бійтесь. Ідіть у село.
З голосу Василько впізнав цього чоловіка. Це був Лукан Хитрий.
«Є всякі люди...» згадав слова секретаря райкому.
Робити було нічого. Люди підводились, ноги в них підкошувались, тремтіли, мов у хворих. Брали в руки пожитки, тупцялись на місці. Треба було йти, бо фашисти вже штовхали декого в спину прикладами.
Люди рушили, мовчазні, похмурі. Здавалось, прямує до села похоронна процесія. Тільки не було у людей сліз, очі були сухі, гострі. З ненавистю і зневагою поглядали на конвоїрів у куцих зелених мундирах.
— Страшний суд,— шепотіла якась бабуся.
«Впіймались!» думав Мишко, йому хотілось негайно побачити товаришів, але не було ніякої надії, бо, по-перше, мати так тримала його за руку, що аж боляче було, а по-друге, чи знайде ж він хлопців у такому гармидері?
Натовп похмуро посувався по дорозі.
Село зустріло полонених непривітно. Воно ніби не впізнавало своїх жителів, як не впізнали й вони його. Лише подекуди стояли уцілілі будівлі, необгорілі дерева. Місцями ще й сьогодні курились пожарища, чорніли задимлені комини, жадібно протягуючи до неба обгорілі руки,
■Хенде хох!
стирчали дерева, високі сохи, опецькуваті ушули. Тільки вони свідчили про те, що тут колись були теплі людські гнізда.
Чудом зберігся центр села: мабуть тому, що більшість будинків тут були вкриті залізом та черепицею. Саме сюди, до старої школи, припровадили полонених колгоспників.
Чекати довелося довго. Чи, може, то кожна хвилина здалась за годину. Люди збились до гурту, жалібно плакали немовлята, матері з досадою в голосі вцитькували їх, косо поглядали на малих крикунів сусіди — мовчали б уже краще, дивись, лиха наберешся. Хтось беззвучно обливався сльозами, інші перешіптувались самими губами. Всі розуміли — добра не ждати.
До Мишка притиснувся Василько. Мишкові, руку якого не відпускала й на мить мати, стало соромно за свою слабодухість. З досадою вирвав руку.
— Куди ти?..— вжахнулась мати.
— Та що ви, мамо! — нарочито голосно заговорив Мишко.—Злякались, чи що?
— Цсс...— зашипів хтось на хлопця, а мати стала, немов паралізована, хотіла щось сказати, але губи їй закам’яніли. Тільки дивилась на сина так, немов його вбили на її очах.
— Розстріляють же...— шепнув хтось збоку.
— Ну й хай! — сердито мовив Мишко: йому і справді було не страшно.— Хай стріляють.
Василько, мабуть, хотів щось сказати, але всі звернули на них увагу, і він промовчав. Мишко зрозумів і замовк.
У натовпі знову почулося схлипування.
— Ввечері туди...— крізь зуби прошепотів на вухо Мишкові Вася. Мишко зрозумів і на знак згоди легенько хитнув головою.
Найстрашніше, що мало прийти і чого найбільше боялись, прийшло.
На ганок старої школи вийшов гітлерівець, за ним ще кілька. Похмурі погляди людей були спрямовані на одного з них, мабуть найстаршого, бо й кашкет у нього був найвищий, і живіт найбільший, і пика найчервоніша. Постояв якусь мить, витягши вперед важку голову, пожував тонкими губами сигарету і виплюнув її просто перед себе.
Здавалось, він зараз зареве громовим голосом — такий мав сердитий вигляд. Та, на загальне здивування, він, не проронивши ні слова, поліз назад, мов важкий ведмідь у барліг. За ним зникла й решта. Люди полегшено зітхнули, переглянулись між собою, але не було в їх очах заспокоєння. Всі розуміли, що справа не закінчиться цією безглуздою демонстрацією.
Через хвилину почалося те найстрашніше. З приміщення вийшли два есесівці, а з ними Лукан Хитрий. Він крутився біля них, мов пес, заглядав їм у вічі, намагаючись з одного погляду вгадати їхні бажання, і старанно уникав зустрічатись очима з односельчанами.
«Скільки вовка не годуй —- він все одно в ліс дивиться», подумав, мабуть, кожен із колгоспників, побачивши Лукана в цій ролі. Пригріли гадину біля серця! Засудили його були перед війною за спекуляцію. Не хотів у колгоспі працювати — на легкий хліб усе дивився. Жінка тоді по селу в сльозах бігала, щоб поручились. Змилувались — підписались. Випустили Лукана, а воно, бач,— зогнисти б йому треба було в тюрмі.
Не з добрими намірами крутився біля загарбників Лукан. От щось йому наказали. Він, мов пес-шукач, потяг носом повітря, насторожився і вперше за весь час уп’явся поглядом жовтих очей у натовп, все ж намагаючись не зустрінутись ні з ким очима. Потім почав пробиратись між людьми. Фашисти рушили за ним.