А тепер не знав і сам, на кого гніватись. І сердився чомусь на Світлану, хоч та ні в чому й не була винна.
«Хіба не піти до школи?» все більше приваблювала думка. Справді, а що коли він зараз не піде до школи? Пройдеться біля заводу, погуляє в парку, а потім додому. Та до того часу повернеться Світлана і все розкаже мамі. Ох, ця Світланка...
І на мить перед очима в хлопця, мов жива, постає сестричка. Дві лляно-попелясті, густо заплетені косички, сині великі очі, кирпою носик. Дивиться Вадик на Світлану, мов у дзеркало — такий він на неї схожий. Тільки замість кіс у нього на лобі неслухняний йоржик, мов хто наліпив віхоть клоччя. Вони близнята.
Може, ще довго б вагався хлопець — іти йому чи не йти до школи,— коли б, повернувши за ріг вулиці, не зустрів товаришів по класу і по футбольній команді.
— А, Вадим-Никодим! — гукнув Жорка-капітан.— Чого носа повісив?
— І не думав вішати. Іду собі...— пробубонів Вадик.
— Ти все про ботаніку? Не турбуйся!
Жорка завжди все знав або вдавав, що для нього не існує таємниць.
— Коли хочеш знати правду, то я тобі скажу: маєш трійку. І за те дякуй Ганні Степанівні, бо, сказати чесно, не блискуче ти відповідав.
Вадик не знав, вірити Жорці чи не вірити. Часто Жорка говорив правду про такі речі, яких ніхто не міг знати, а часто любив сказати й так, для красного слівця.
— А ти звідки знаєш? — з надією в голосі запитав Вадик і благально поглянув на товариша.
— Коли говорю, то вже знаю,— ухильно відповів Жорка.
— Та ж ясно, що трійка! — запевнив Вадика і Юра Мельниченко, його задушевний друг.
Юра Мельниченко, низенький, кремезний хлопчина, з широким добродушним обличчям і вузенькими сміхотливими очима, дивився на Вадика так щиро й віддано, що тому відразу одлягло від серця. Коли вже й Юра говорить, що трійка, то значить — трійка. Та й чому б же бути двійці? Не мовчав же? Не мовчав.
Вадик бадьоріше глянув на друзів. І не зчувся, як похвалився:
— А я до дядька на село їду. На все літо.
Враз школярська розмова перебігла на інше. Ще не продзвенів останній дзвінок у цьому навчальному році, а кожен відчув себе вже вільним, думав про свій літній відпочинок.
— А ми з татусем поїдемо на Кавказ,— похвалився Жорка-капітан.
— А я поїду в Артек,— об’явив Юра Мельниченко.
— А ми потім у Москву поїдемо. Татусь обіцяв показати мені гру «Спартака» з «Динамо»,— розхвастався Жорка, і вже важко було зрозуміти, чи то правда, чи то тільки висловлене вголос бажання.
Вадикові поїздка до дядька в Соколине та ще й на все літо видавалася не менш важливою і цікавою, ніж подорож по Кавказу, йому над усе хотілося зацікавити своїх товаришів своєю наступною подорожжю.
— А я через Київ їхатиму. Соколине — на Дніпрі. І в мене там брат є, Тимко. Він під час війни був у партизанах. І сестра Софійка. Вона теж була в партизанах.
— Ох, як цікаво,— щиро захоплювався Юра Мельниченко.— А з моїх родичів ніхто не був у партизанах, всі в армії.
— Соколине все було партизанським. Його фашисти спалили дощенту. Мені дядя весь час писав — приїзди та й приїзди.
— А мама відпустить? — поцікавився Юра.
— Мама? А що мама? Сказала тільки...— Вадик мало не проговорився, що сказала мати, але своєчасно опам'ятався і повернув розмову на інше.— Я давно мріяв побувати в дяді. Мої тато і мама з Соколиного, а я ніколи там не був.
Вони незчулися, як дійшли до школи. Коли повернули за ріг, раптом закалатав дзвінок. Цього ранку він дзвенів не так, як в усі попередні. Заливався весело, дзвінко, немов говорив: «А поспішайте-но, діти, до школи, послухайте і подивіться, як ви гарно рік провчилися, довідайтесь, що вже не шестикласники ви, а перейшли до сьомого класу».
З усіх кінців бігла дітвора, вимита, вичесана, з квітами, в нових сорочках і платтях, в червоних, як калина, галстуках.
Сам директор у сліпучо-білому костюмі стояв у коридорі, і брови його не зведені, як завжди, заклопотано й суворо, а розлетілись у сторони, очі сміялися привітно.
— Добрий день, Іване Миколайовичу!
— Добрий день, діти!
Вадик, як і всі, враз пройнявся святковим настроєм, ніби й не було в нього ніяких тривог і сумнівів. Його вабив і манив малиновий дріб рідного шкільного дзвіночка, школа йому знову здалася найдорожчою, найріднішою. Хіба можна з нею коли-небудь розстатися?
Не помітив, як у загальному школярському вирі швидко протовпився до шкільного залу.
ВАЖКИЙ ДЕНЬ
Вадик сів біля самісіньких дверей і почав уважно слухати виступ директора школи. І з кожним словом Івана Миколайовича, мов хмарки на небі, поступово розвіювались важкі Вадикові сумніви. Виявилось, що їх шостий «а» — один з кращих класів у школі. Всі учні виявили глибокі знання і протягом року, і на екзаменах. Ці слова Івана Миколайовича він сприймав, як найприємнішу музику, як найбільшу радість. Аж дихалося йому вільніше.
— Шостий клас «а» все ж не позбувся недоліків до кінця. Коли б не одна двійка на екзаменах...
Почувши це від Івана Миколайовича, Вадик враз насторожився. Значить, таки одна двійка є.
— Але ми впевнені, так думає і класний керівник Галина Степанівна, що учень, який одержав цю двійку, як слід попрацює влітку і...