Вадик зітхає. Це ж комусь доведеться готуватись цілісіньке літо і складати повторний екзамен. Всі відпочиватимуть, а тому бідоласі доведеться сидіти над ботанікою... А чому над ботанікою? Може якраз з іншого предмету хтось одержав двійку?
Директор на хвилину замовк, обвівши поглядом зал, певно когось відшукуючи. І коли зустрів насторожений погляд Вадика, проказав:
— Двійку з ботаніки одержав Вадим Ткаченко. Це трапилося...
Вадик уже не чув, що говорив Іван Миколайович далі. Йому стало
соромно. Він тільки бачив, як усі учні зразу повернули голови назад, шукаючи очима його, Вадика. Він побачив перед собою десятки очей, то усміхнено-лукавих, то докірливих, то співчутливих, і під тим багатооким поглядом він так знітився, так втиснувся в парту і втяг голову в плечі, що на передніх лавах аж почали підводитися, щоб побачити його йоржик.
Згодом, коли Іван Миколайович почав говорити про інше і учні, мабуть, забули про Вадика, він непомітно вислизнув за двері, а потім із школи.
Мов сонний, вийшов на подвір’я. На очі навернулися сльози. Він, мабуть, відразу був би розрюмсався, коли б не почув знайомого оклику шкільного сторожа:
— Ти, Ткаченко, куди? Хіба вже збори закінчились?
Ці слова, мов батогом, підхльоснули хлопця, і він миттю вискочив за ворота шкільної садиби. Незчувся, коли опинився в кінці вулиці, потім звернув на безлюдну широку площу і згодом потрапив у молодий парк.
Парк був насаджений кілька років тому, і деревця були ще не набагато виші за самого Вадика. Він стомлено сів на лаві і чомусь згадав про те, як разом з усіма школярами і заводськими комсомольцями насаджував цей сад.
Важкий жаль стиснув серце, з очей полилися гарячі сльози.
— Не журися, Вадику... ну, не треба...— почув він знайомий, голос і від здивування підняв голову.
Юра Мельниченко стояв перед ним з таким виглядом, ніби йому самому оце поставили не одну, а кілька двійок. Сумовитими очима дивився він на друга, готовий зробити все, аби пом’якшити тому важкі переживання. Та сьогодні вже Юра своїм співчуттям нічого не міг зарадити. Вадика охопив справжній гнів, немов Юра зробив йому найбільшу неприємність. «Що йому треба? Прийшов підглядати?»
Але він не промовив ні слова, схопився з лави і швидко подався в глибину парку. Юра потягся за ним, мов тінь.
Сонце вже ген підбилось угору, починався жаркий день, дорога під ногами курилася. Та хлопці всього того не помічали. Нарешті Юра зважився:
— Я тобі допоможу... слухай, Вадику. Я і в Артек не поїду... І ти не їдь до дядька — попрацюємо влітку.
Згадка про поїздку до дядька в Соколине мов голкою штрикнула в серце. Якраз тепер відпустить мама! Ясно ж сказала: коли буде двійка — не поїдеш. А мама коли вже скаже...
Вадик різко зупинився, затискуючи кулаки, повернувся до товариша.
— Відчепись від мене... чуєш, відчепися! — вигукнув сердито.
Юра зупинився, не розуміючи закліпав очима:
— Та я ж по-доброму... як другові...
— Не треба мені таких друзів. Іди геть, поки боків не нам’яв!
Він швидко повернувся і побіг у гущавину кущів. Юра так і лишився стояти серед алеї з розкритим ротом. Потім, ображений, повернув назад і повільно пішов з парку.
Вадик, ховаючись від людського ока, мов їжак від денного світла, забився в саму гущавину парку під заводською стіною. Глибокий жаль стиснув йому серце. Він уже починав шкодувати, що так нечемно повівся з товаришем, але інше, більше горе примусило забути про все. Йому було соромно перед товаришами, а ще важче було розстатися зі школою. У нього ж з усіх інших предметів були четвірки і навіть п’ятірки. Тільки ботаніка... Якби не футбол — він би й ботаніку вивчив як слід.
Поступово Вадик розмріявся. Склав би екзамени. Як людські діти, повернувся б додому, показав би матері табель. Хай би вона порадувалась, що Вадик перейшов до сьомого класу. Вона ж усе мріяла, що з нього технік або й інженер буде... І ось на тобі — порадував матір!
Він на мить уявляє собі, як буде вражена мати, коли Світлана розкаже їй про цю двійку. Хлопцеві дуже шкода матері. І він, сам не помічаючи того, плаче, не витираючи сліз.
За заводською стіною скриготіли машини, гупали велетенські молоти, цокотіли об рейки колеса. Пронизливо верещали гудки маленьких паровозів, що з шумом снували по заводському подвір’ю.
Вадик не раз бував на заводі. З зацікавленням подовгу слідкував за роботою складних машин, захоплювався спритністю робітників. Одного разу він навіть був забрався до матері в залізну кліть крана і разом з нею кілька годин їздив з кінця в кінець довжелезного цеху, перевозячи важкі болванки металу. Спостерігав зверху, як ці кількатонні сірі брили потрапляли до палаючої печі, а вже звідти виповзали сліпучо- білими, через хвилину потрапляли в зуби велета-машини, яка поступово витягувала шмат розпеченого заліза в довгу рівну рейку. Червону, як жар, рейку конвейєр підводив до іншої машини, а звідти вона виповзала вже у вигляді товстої сизо-малинової труби.