Скільки не приглядався Вадик до роботи майстрів, так і не міг зрозуміти, що вони роблять з цими машинами. Машини здавались такими розумними, здатними все робите самі, а головну роль в усьому цеху виконувала його мати. Це вона підвозила своїм краном сірі холодні брили металу, без якого відразу б зупинились усі машини, замовк би завод.
Вадик мріяв, що коли виросте і закінчить школу, тоді прийде на свій завод і буде управляти цими складними машинами.
Тепер треба було вже зараз іти на роботу. Але що ж він робитиме на заводі? Хіба буде їздити з матір’ю на крані?
Чим більше думав Вадик про свою подальшу долю, тим більше заспокоювався. А що ж такого? Хіба для нього не знайдеться роботи? Ось зараз, не відкладаючи, піде на завод і влаштується. Хай тоді мата що хоче робить! їй же буде легше — вдвох працюватимуть,..
Вийшовши з парку, Вадик бадьоро подався до головних заводських воріт. Лише поглянув у сторони: боявся зустрінути когось із товаришів, а особливо матір чи Світлану.
На завод його не впустили.
— Чого тобі? — суворо запитав охоронник.
— Та я на роботу...-—невпевнено пробурмотів Вадик.
— В ремісниче чи як?
— Та ні. Просто на роботу...
— На яку роботу? Спеціальність в тебе є яка?
— Та я на будь-яку роботу...
— А не мороч голови, хлопче, йди собі, гуляй.— І охоронник сердито зачинив двері перед Вадиковим носом.
Тихо поплентався Вадик по вулиці, йшов, аби не стояти на місці. Отака біда хлопцеві — світ широкий, а дітися нікуди. Додому ж не підеш — материні докори слухати? Хіба податися на пристань та поїхати до дядька? Але ж на квиток грошей немає. А там, дивись, Світлана до дядька приїде, розкаже... Ех, життя!.. Піти в кіно? Хлопців зустрінеш — приставатимуть. Та й грошей же... А тут ще їсти хочеться — коли б знаття, то був би хоч поснідав добре...
Він зупинився посеред вулиці і задумався. Не чув, як йому сигналив шофер, загальмувавши машину перед Вадиком усього за кілька кроків.
— Ти що гав ловиш, хлопче! — почув він гнівний окрик і тільки тоді спритно скочив на тротуар.
Він мав такий розгублений і пригнічений вигляд, що навіть шофер змінив гнів на ласку і, сміючись, запитав:
— На другий рік, видно, орел, лишився?
«Вже всі знають...» подумав Вадик і безнадійно опустив голову.
Він не помітив, як підійшов до свого будинку. Зупинився в нерішучості: заходити чи не заходити?
Відчинилися двері, і на нього глянула мати.
Вадик ще ніколи не бачив свою матір такою суворою і неприступною. Здавалось, вона стала вищою на зріст, а у виразі її обличчя з’явилося щось чуже, осуджуюче.
— Що? Кімната тобі полином запахла? Де проблукав цілий день? Думаєш, сховаєшся із своїми двійками? Сором ти загубив, хлопче!
Вадик стояв перед нею, низько схиливши голову, не сміючи підвести очей, не говорячи й слова.
— Ну, заходь, розповідай, як це трапилося.
Хлопець зайшов до кімнати. Кімната чомусь здалась йому тісною, задушливою й чужою.
— Я ж тебе, синку, просила,— почала виговорювати мати,—■ учись!
На очах у неї заблищали сльози.
— В тебе ж батька немає, хто ж за тебе подумає... А ти сам не хочеш. Та я ж хотіла, щоб і ви в мене вчилися, людьми були, а воно... Ні, вже не сила моя...
Вадик уперто мовчав.
— Чого ж ти мовчиш? Горе ти моє! Упертий, мов дуб.
— Коли мені такий білет випав,— нарешті пробурмотів хлопець.
— Білет! Це лінощі твої виходять боком, а не білет. Що ж ти тепер робитимеш? — звернулась раптом до нього мати.
Вадик набрався хоробрості і недбало відповів:
— На завод піду. Подумаєш, хіба мало роботи?
— Іч, сопливий робітник знайшовся. Хтось його на завод візьме. Не такі тепер на заводі робітники потрібні. Навчися спочатку. Думаєш, такого дурня до машини пустять?
Мати швидким рухом взяла з етажерки Вадиків портфель, кинула на стіл.
— Сідай мені за книжки і вчи! Бо я тобі всиплю зараз такої роботи, що до десятих віників будеш пам’ятати.
Вадик покірно взяв портфель.
— Сидітимеш ти в мене, ледащо, цілісіньке літо на ланцюгу. Не думай — самоуправства я не дозволю, ти в мене футбола на людський сміх ганяти не будеш. І так само ти й до дядька поїдеш — не заслужив ти того, негідний хлопчисько!
І, сердито грюкнувши дверима, мати вийшла.
Світлана, що була мовчазним свідком цієї сцени, перш ніж вийти вслід за матір’ю з кімнати, поклала перед братом якусь записочку.
Аркушик паперу захитався перед очима. Писав Жорка-капітан:
«Тебе ніде не знайшли, а гра повинна відбутися. На твоє місце взяли Івана Голуба. А ти, Ткаченко, і не думай про команду: тих, що з двійками, принципово не приймаємо. Не бачити тобі нашої команди, як свого вуха, поки...»
Вадик зім’яв записку, закам’янів за столом. В кімнаті було тихо. Тільки десь за вікном грайливо цвірінькав горобець, моз насміхався над хлопцем.
ЧОГО НЕ ДОРОБИ В —ОБОВ’ЯЗКОВО ДОРОБИ