Вадик жив біля заводу, і все його життя, всі інтереси були зв’язані з заводом. Бувало тільки потрапить на заводське подвір’я, навіть не глянувши на клумбу, де росли чудові квіти, він поспішав до цеху. Там міг годинами дивитися на працю робітників, не відриваючи зачарованого погляду від важких малинових плит розпеченого металу. Вадикові приємно було дихати їдким перегаром пару, що валував з-під машини. Дерев, квітів, зеленого моріжку трави в заводському парку він майже не помічав, коли виходив на вулицю. Так само не помічав їх і в підручнику.
Підручник ботаніки, в якому сухо розповідалось про коріння та листя, про клітини, про горох та капусту, не особливо хвилював хлопця. Ось цей підручник і зараз лежить перед ним. Правда, кольорові вставки,
на яких були намальовані різні квіти та плоди, в свій час було зацікавили Вадика. Але він давно вже встиг їх розглянути й забути.
Він люто відкинув книгу.
Світлана, що тихенько прокралась по коридору і стояла на порозі, не витримала:
— Ботаніка винна, правда?
Він сердито глянув на сестру.
— Іди геть звідси!
Світлана тільки ображено насупила брови.
— Футболом би менше займався. Подумаєш — знаменитий футболіст.— Хомич, Хомич! Я тобі говорила...
— Іди звідси, поки не обірвав коси!
— Подумаєш — злякав! Хіба я неправду кажу?
Вадик рішуче підвівся з стільця, затис кулаки і рушив до сестри. Світлана здивовано дивилась на брата. Та що з ним сталося? Він справді готовий її побити.
— Мамо!
Вадика немов хто облив холодною водою. Він повернувся до стола. Примруживши очі, дивився у вікно, вирішивши не звертати уваги на сестру.
— Ось поставлять питання на раді загону, і я розкажу, як ти з кулаками носишся...
Вадик не повів і бровою.
— Якби нас з мамою слухався, був би вже в сьомому класі, а так доведеться все літо сидіти над книгою.
На хлопця, здавалось, і це не вплинуло. Тоді Світлана змінила розмову:
— А хочеш, Вадику, я тобі допоможу. Чесне піонерське, правда.
Вадик удавав, що розглядає за вікном щось цікаве.
— Я ботаніку знаю добре. Хочеш —- про все розкажу.
Та він немов і не чув, що говорила йому сестра. Нарешті, дівчині набридло, і вона вийшла з кімнати, кинувши незадоволено:
— І в кого ти вдався такий упертий?
Тільки Світлана вийшла, Вадик схопився на ноги, рвучко взяв у руки книгу і сердито жбурнув її в куток. Розпустивши листки, книга лежала розтріпана, безпорадна, йому ще хотілося піддати її й ногою, як футбольний м’яч, а самому знову втекти куди-небудь в парк або до Дніпра і не повертатися додому до самісінької ночі. Хіба це життя, коли Світлана отак узяла верх, зовсім його не поважає, лякає мамою. А хай лишень іще спробує — він не подивиться і так за коси насмикає, що... Хай потім скаржиться!
Вже був зважився на втечу, але саме в цей час у коридорі почулися кроки, і Вадик, підхопивши з кутка книжку, за мить знову сидів за столом у позі найстаралнішого учня.
Відчинилися двері, проспівала Світлана:
— Заходьте, Ганно Степанівно! Ось він — над ботанікою.
Вадик здригнувся, але голови не підвів. Напевно Світлана вигадала про прихід учительки, щоб він перелякався, а потім буде насміхатися.
— Добрий день! — почув він знайомий голос.
Тепер він схопився на ноги і переляканими очима дивився на вчительку.
Ганна Степанівна, ще молода жінка, сьогодні була якась урочисто святкова. В гарному квітчастому платті, зі старанно викладеною зачіскою, вона нагадувала Вадикові кіноактрису з якогось фільму. Ганна Степанівна посміхалась дружньо і щиро, мов це не вона поставила йому оцю кляту двійку.
— Ти ж чому, Ткаченко, втік із зборів?
Вадик похнюпився, сопів і мовчав. Про що тут питати? Хіба не сама Ганна Степанівна поставила двійку?
— Що ж ти мовчиш? Говорити розучився?
Вадик ще нижче опустив голову, і вчителька зрозуміла, що почала розмову не з того кінця.
Зробивши знак Світлані, щоб та йшла з кімнати, Ганна Степанівна підійшла ближче до хлопця.
— Ти чому ж не запрошуєш сідати? Я ж у тебе в гостях.
Вадик мовчки підставив учительці стілець.
— А це добре, що ти взявся за книжку,— сказала вчителька, перегортаючи підручник.
«Взявся, коли мати наказала», подумав він.
— Про що ти читав сьогодні?
Хлопець мовчав.
Тільки тепер учителька зрозуміла, як ця двійка вплинула на хлопця. Заговорила з ним тепліше:
— А ти сідай, Вадику. Поговоримо з тобою по-діловому. Тобі над ботанікою треба попрацювати...
— Все одно я її не знатиму,— махнув безнадійно рукою Вадик і втупив очі в підлогу.
З подивом вдивлялась учителька в свого учня, так, ніби побачила його вперше. І справді, хлопець був зовсім не тим, що в класі. Де й подівся той пустотливий смішок в очах, ті лукаві погляди, які він кидав під час уроку на сусідів. Сидів зараз за столом згорблений, насуплений, але колючий, мов реп’ях.
Учителька знала, що Ткаченко мало цікавиться ботанікою, але в те, що він заявив зараз, вона зовсім не повірила.
— Як це так не знатимеш? Треба ж...
— А нащо вона мені потрібна? Я все одно працюватиму на заводі.
— Правильно, працюватимеш на заводі. Я знаю, що ти завод любиш. Але хіба радянський робітник чи інженер повинен бути
неуком?