Ганна Степанівна схвильовано пройшлася по кімнаті. Скоса зиркаючи спідлоба, хлопець спостерігав за нею. Знав: коли вчителька почала ходити,— значить, розсердилась.
Але Ганна Степанівна заговорила тихо, з легеньким докором, і хлопець мимоволі прислухався до тих слів.
—• Що ж, може ти хочеш вирости таким собі неуком — Митрофанушкою? Географії не треба — поїзди довезуть, ботаніку хай знають продавці фруктового магазина — так, чи що?
Вадик якось бачив Митрофанушку в спектаклі і тепер, пригадавши цього опецькуватого телепня, мало не розсміявся. Це помітила вчителька.
— А радянська людина повинна все знати. Смішний нам тепер Митрофанушка, правда ж смішний?
Вадик ще виразніше уявив собі Митрофанушку — ось якби такого зустрінути на вулиці — і таки не втримався, засміявся.
— Смішний,— згодився він.
— Ось бачиш. А чому смішний? Бо обмежений, відсталий. А хіба наш учень може бути хоч трішки до нього подібним?
Чим більше говорила вчителька, тим більше розгорялися в неї очі.
— Ти ж уяви собі, Вадику, якою буде наша країна, поки ти виростеш. Ось закінчують будувати Волго-Дон, згодом, поряд з нашим Дні- прогесом, стане на Дніпрі Каховська ГЕС. А великі будови на Волзі... Ми вже дуже близько підійшли до комуністичного суспільства, в якому житимуть лише висококультурні, освічені люди. І от уяви собі в цьому колективі людину, що не знає найпростіших речей. Ходитиме такий Вадим Ткаченко від магазина до магазина і розпитуватиме: «А як, люди добрі, росте капуста? А на якому дереві визріває картопля?»
Вадик веселіше поглядав на вчительку. Хоч він і добре знав про те, і як росте капуста, і що картопля визріває зовсім не на дереві, все ж у душі був згодний, що своїми знаннями з ботаніки він ніяк не може похвастати.
— Ну, скажи мені, Вадику, чи не смішний буде такий чоловік?
Ганна Степанівна спинилась перед хлопцем.
— Так ось що, Ткаченко,— перейшла вона до справи,—ти за двійку не ображайся: що заробив, те й одержав.
— А я й не ображаюсь,— знову насупився Вадик.
— І запам’ятай назавжди: у нас такий закон — яка твоя праця — така їй і ціна. Це і в нас, дорослих, так, так і у вас — малих. Виконав добре роботу — шана тобі й подяка, полінувався, зробив погано — таку й оцінку дадуть. Не посоромляться — у вічі скажуть. В тому й сила наша, що про недоліки у вічі один одному кажемо. Ось ти не знаєш ботаніки — маєш двійку.
Вадик нижче схилив голову. Тепер йому вже було по-справжньому соромно. Так, безперечно, він один винен в усьому.
— І запам’ятай ще один наш закон,— продовжувала вчителька,— чого не доробив — обов’язково дороби. Помилився — виправ помилку. І тоді завжди будеш хорошим, чесним і перед собою, і перед товаришами. Зрозумів, Вадику?
— Зрозумів,— прошепотів хлопець.— Я обов’язково дороблю. Все літо працюватиму...
Учителька привітно запитала:
— А де ж ти будеш улітку?
— Вдома.
Учителька помовчала.
— Добре було б тобі побувати десь у колгоспі. Там би ти зацікавився ботанікою...
— А нас дядя Іван Степанович запрошував у село,— похвалився Вадик.
— То чому ж ти не поїдеш?
— Та так...
Сказати про те, що мати йому відмовила в цій поїздці, він посоромився.
Вчителька пішла вже тоді, як сонце сховалось за сусіднім будинком. Ганна Степанівна порадила Вадикові, на що звернути особливу увагу, шо читати. Просила заходити до неї за порадами.
І коли вона вийшла з кімнати, Вадик розгорнув підручник. Він вирішив за всяку ціну вивчити як слід цю набридливу ботаніку і восени скласти екзамен.
«Але все ж вона мені ні до чого», думав він навіть після такого рішення.
СВІТЛАНА
Після того як побувала в них Ганна Степанівна, Світлана відразу ж змінила своє ставлення до брата. Вчителька ще розмовляла з матір’ю, ще не вийшла й за ворота, а Світлана вже була в кімнаті.
— Вадику, а завтра ми їдемо,— шепнула вона таємниче.
— Куди?
— В Соколине. До дядька Івана.
— Ну й їдь! — буркнув Вадик, згадавши, що мати відмовила йому в цій цікавій подорожі.
— А ти теж поїдеш... Мама згодна... А знаєш чому? Ганна Степанівна її попросила.
— Ганна Степанівна?
— Еге ж. Ой, ти знаєш, як вона говорила з мамою? Вона каже: ваш син здібний, тільки трохи неорганізований, ну, тобто недисциплінова- ний — ти розумієш? Він, каже, добре б учився, коли б йому допомагати.
Світлана говорила, а Вадикові все більше підкочувалось до горла щось тепле. Така вчителька? Сама додому прийшла, про все так гарно розказала і навіть потурбувалася за нього перед матір'ю.
— А ще Ганна Степанівна сказала мамі, що для тебе дуже корисно побувати в Соколиному. І мама сказала: «То хай їде». Я більше не слухала і побігла до тебе. Я така рада, така рада, Вадику...
— Ех, Світланко! — раптом розчулився Вадик.
— Що?
— Ти знаєш... Я й сам не знаю, як це сталося... А ось поїду в село— все літо вчитиму.
— На все літо і підручника невистачить — швидше вивчиш. Ну, я побіжу, може ще не пішла Ганна Степанівна.
І Світлана метеликом вилетіла з кімнати.