Вадик починав заспокоюватися. Все складалося на краще. Справ- ді-бо, хіба вже нікому й не доводилося схопити двійку? Але ж не чули, щоб хто від цього помер. Переживають же якось люди — переживе й він. От тільки коли б мама не докоряла. Ганна Степанівна навіть пообіцяла допомогти. Але йому й допомога не потрібна, аби все було добре. Він напам’ять вивчить той підручник, аби халепи цієї позбутися. І він з нетерпінням чекав Світлану, сподіваючись, що вона йому принесе нову радість.
Світлана справді не забарилася.
— Ну, запарились твої дружки! — ще на порозі вигукнула вона.
— Що? Де? — стрепенувся Вадик.
— Ну, твої футболісти. Набила твоєму Жорці п’ята школа.
Вадик схопився на ноги.
— Ти звідки знаєш?
— Ішли наші з футбола, розповідали. Лопне від злості твій Жорка.
Вадик мимоволі схопився за кашкета, потім із серцем ударив ним
об підлогу:
— Ех, мазії! Я так і знав... так і знав. А ще записку таку написав.
Вадик не знаходив собі місця.
— А знаєш, чому він написав?
Вадик весь насторожився, загорівся нетерплячим бажанням довідатись, чому ж його з такою ганьбою вигнали з команди. Він був упевнений, що команда потерпіла поразку саме тому, що там не було його, Вадика.
— А чому?
— Бо я йому сказала.
— Що ти йому сказала? — приступив до сестри Вадик, відчуваючи, що причиною всього, як і завжди, була його язиката сестричка.
— Я йому сказала, що це через футбол у тебе двійка і що зовсім не по-піонерському відривати якимось дурним футболом товаришів від науки і завдавати їм неприємностей.
— Ну, ну! — поступово зеленів Вадик.
— І ще я сказала, що ти більше не будеш грати в футбол і що плювати ти хотів на їхню команду. Тоді він і написав...
— Хто тебе просив? Ну, скажи мені — хто тебе просив? І до якого часу ти будеш втручатися в мої справи?
— А я знала? — здвигнула плечима Світлана.— Я ж за тебе турбувалась.
— Турбувалась? Іди геть, поки я тебе не побив!
— Подумаєш! Відразу — битися. Що я тобі зробила? Завіщо ти хочеш битися?
— За язик твій довгий...
— Ніби в мене довший за твій?
— Вийди геть!
Мати більше не дорікала синові, але нічого не говорила і про їхній від’їзд у Соколине. Минув ще день, а мати не обмовилась і словом про від’їзд дітей. І Вадик вирішив, що знову Світлана сказала це лише для слова — не могла прожити без того, щоб чогось не сказати.
— Ну, поїхали? — в’їдливо запитав якось він сестру під час вечері, коли мати вийшла на кухню.
— Не турбуйся, поїдемо. Коли вже я сказала, то будь певен.
— О, коли б усе справджувалося, що ти кажеш...
— То що?
В цей час до кімнати повернулася мати і розмова на цьому увірвалась.
Та після вечері, коли діти полягали спать, мати несподівано сказала:
— Відпочивайте добре, бо завтра в дорогу.
— Мамусю, в Соколине? — вигукнула, підвівшись на ліжку, Світлана.
— В Соколине. Куди ж іще...
— Мамо, а ми поїдемо поїздом? — невгавала Світлана.
— Пароплавом. До Києва зайезе вас одна бабуся — моя знайома, а там вас зустріне дядько Іван з Тимком.
— Мамо, а Соколине більше за наше селище? — зацікавився Вадик.
— Соколине — це село. А я пам’ятаю, як ми їздили з татусем...
— Ой, пам’ятає вона! — вигукнув Вадик,— Коли вже я не пам’ятаю...
— А в мене пам’ять краща.
Вадик хотів був заперечити, та згадав про свою двійку і промовчав.
— Мамо, а чому ти не хочеш поїхати з нами?
— Дуже б хотіла, Світланко, та зараз не маю часу.
— То ми тобі про все розкажемо,— заспокоїв маму Вадик.
— А чому ви виїхали з Соколиного, мамо? — невгавала Світлана.
— Я ж вам розповідала. Тато ваш виїхав Дніпрогес будувати. От і я з ним поїхала. А коли закінчили будівництво, ми переїхали на цей завод.
— Мамо, а який був наш татусь?
— А я пам’ятаю,— прошепотіла Світлана.
— І нічого ти не пам’ятаєш,— сердито заперечив їй Вадик.
— Що хоч кажи, а я пам’ятаю,— на своєму стояла дівчина.
їх помирила мати:
— Хороший у вас був татусь.
Мати на хвилинку задумалась, і діти не посміли порушити цієї мовчанки.
— Ніколи не забуду, коли на війну йшов. Взяв вас обох на руки,— а вам тільки по третьому йшло,— тебе, Світланко, на ліву, а тебе, Вадю, на праву... «Слухайте маму», наказує, а в самого сльози... як горох.
Зроду сліз у нього не бачила, а тут... Дуже він вас любив, дітки. І немов знав, сердешний, що востаннє на руках тримає...
У Вадика затремтіли вії, а Світлана часто заморгала очима. їм обом було шкода татуся.
А мати, мабуть, і не помітила настрою дітей. їй самій було тяжко від того спогаду. Дуже тяжко.
— А вже коли з кімнати виходив, сказав мені: «Бережи діток, Катерино. Може не вернуся, то в люди їх виведи. Щоб були хорошими... чесними... розумними».
Мати замовкла.
— Я буду такою, мамо, я буду...— прошепотіла Світлана.
— Ти в мене молодець. А от Вадик...
— Мамо! — прошепотів він.
Йому хотілося схопити матір за руку, притиснути її до серця, сказати: «Я винен... пробачте, мамусю... я не знав, що так буде...»
Але вголос не сказав ні слова.
В ДО РОЗІ
Вони вийшли з дому дуже раненько. Та поки пройшли селищем і переїхали Дніпро, а там ще трамваєм по місту, то лише за годину до відходу пароплава потрапили на пристань.