Вадик починав заспокоюватися. Все складалося на краще. Справ- ді-бо, хіба вже нікому й не доводилося схопити двійку? Але ж не чули, щоб хто від цього помер. Переживають же якось люди — переживе й він. От тільки коли б мама не докоряла. Ганна Степанівна навіть по­обіцяла допомогти. Але йому й допомога не потрібна, аби все було добре. Він напам’ять вивчить той підручник, аби халепи цієї позбутися. І він з нетерпінням чекав Світлану, сподіваючись, що вона йому принесе нову радість.

Світлана справді не забарилася.

— Ну, запарились твої дружки! — ще на порозі вигукнула вона.

— Що? Де? — стрепенувся Вадик.

— Ну, твої футболісти. Набила твоєму Жорці п’ята школа.

Вадик схопився на ноги.

— Ти звідки знаєш?

— Ішли наші з футбола, розповідали. Лопне від злості твій Жорка.

Вадик мимоволі схопився за кашкета, потім із серцем ударив ним

об підлогу:

— Ех, мазії! Я так і знав... так і знав. А ще записку таку написав.

Вадик не знаходив собі місця.

— А знаєш, чому він написав?

Вадик весь насторожився, загорівся нетерплячим бажанням довіда­тись, чому ж його з такою ганьбою вигнали з команди. Він був упевне­ний, що команда потерпіла поразку саме тому, що там не було його, Вадика.

— А чому?

— Бо я йому сказала.

— Що ти йому сказала? — приступив до сестри Вадик, відчуваючи, що причиною всього, як і завжди, була його язиката сестричка.

— Я йому сказала, що це через футбол у тебе двійка і що зовсім не по-піонерському відривати якимось дурним футболом товаришів від науки і завдавати їм неприємностей.

— Ну, ну! — поступово зеленів Вадик.

— І ще я сказала, що ти більше не будеш грати в футбол і що плю­вати ти хотів на їхню команду. Тоді він і написав...

— Хто тебе просив? Ну, скажи мені — хто тебе просив? І до якого часу ти будеш втручатися в мої справи?

— А я знала? — здвигнула плечима Світлана.— Я ж за тебе турбу­валась.

— Турбувалась? Іди геть, поки я тебе не побив!

— Подумаєш! Відразу — битися. Що я тобі зробила? Завіщо ти хо­чеш битися?

— За язик твій довгий...

— Ніби в мене довший за твій?

— Вийди геть!

Мати більше не дорікала синові, але нічого не говорила і про їхній від’їзд у Соколине. Минув ще день, а мати не обмовилась і словом про від’їзд дітей. І Вадик вирішив, що знову Світлана сказала це лише для слова — не могла прожити без того, щоб чогось не сказати.

— Ну, поїхали? — в’їдливо запитав якось він сестру під час вечері, коли мати вийшла на кухню.

— Не турбуйся, поїдемо. Коли вже я сказала, то будь певен.

— О, коли б усе справджувалося, що ти кажеш...

— То що?

В цей час до кімнати повернулася мати і розмова на цьому уві­рвалась.

Та після вечері, коли діти полягали спать, мати несподівано сказала:

— Відпочивайте добре, бо завтра в дорогу.

— Мамусю, в Соколине? — вигукнула, підвівшись на ліжку, Світ­лана.

— В Соколине. Куди ж іще...

— Мамо, а ми поїдемо поїздом? — невгавала Світлана.

— Пароплавом. До Києва зайезе вас одна бабуся — моя знайома, а там вас зустріне дядько Іван з Тимком.

— Мамо, а Соколине більше за наше селище? — зацікавився Вадик.

— Соколине — це село. А я пам’ятаю, як ми їздили з татусем...

— Ой, пам’ятає вона! — вигукнув Вадик,— Коли вже я не па­м’ятаю...

— А в мене пам’ять краща.

Вадик хотів був заперечити, та згадав про свою двійку і промовчав.

— Мамо, а чому ти не хочеш поїхати з нами?

— Дуже б хотіла, Світланко, та зараз не маю часу.

— То ми тобі про все розкажемо,— заспокоїв маму Вадик.

— А чому ви виїхали з Соколиного, мамо? — невгавала Світлана.

— Я ж вам розповідала. Тато ваш виїхав Дніпрогес будувати. От і я з ним поїхала. А коли закінчили будівництво, ми переїхали на цей завод.

— Мамо, а який був наш татусь?

— А я пам’ятаю,— прошепотіла Світлана.

— І нічого ти не пам’ятаєш,— сердито заперечив їй Вадик.

— Що хоч кажи, а я пам’ятаю,— на своєму стояла дівчина.

їх помирила мати:

— Хороший у вас був татусь.

Мати на хвилинку задумалась, і діти не посміли порушити цієї мовчанки.

— Ніколи не забуду, коли на війну йшов. Взяв вас обох на руки,— а вам тільки по третьому йшло,— тебе, Світланко, на ліву, а тебе, Вадю, на праву... «Слухайте маму», наказує, а в самого сльози... як горох.

Зроду сліз у нього не бачила, а тут... Дуже він вас любив, дітки. І немов знав, сердешний, що востаннє на руках тримає...

У Вадика затремтіли вії, а Світлана часто заморгала очима. їм обом було шкода татуся.

А мати, мабуть, і не помітила настрою дітей. їй самій було тяжко від того спогаду. Дуже тяжко.

— А вже коли з кімнати виходив, сказав мені: «Бережи діток, Ка­терино. Може не вернуся, то в люди їх виведи. Щоб були хорошими... чесними... розумними».

Мати замовкла.

— Я буду такою, мамо, я буду...— прошепотіла Світлана.

— Ти в мене молодець. А от Вадик...

— Мамо! — прошепотів він.

Йому хотілося схопити матір за руку, притиснути її до серця, ска­зати: «Я винен... пробачте, мамусю... я не знав, що так буде...»

Але вголос не сказав ні слова.

В ДО РОЗІ

Вони вийшли з дому дуже раненько. Та поки пройшли селищем і переїхали Дніпро, а там ще трамваєм по місту, то лише за годину до відходу пароплава потрапили на пристань.

Перейти на страницу:

Поиск

Нет соединения с сервером, попробуйте зайти чуть позже