Мати несла чемодан з блискучими замками. В ньому була білизна, святковий одяг. У Світлани кошик з їжею, у Вадика за плечима рюкзак з різними потрібними речами, а в руках туго набитий книгами портфелик.
Пароплав «Кіров» уже стояв на причалі. Поки мати ходила в касу за квитками, Вадик і Світлана розглядали пароплав.
— А я ніколи не їздила пароплавом... Мабуть, страшно?
— А чого страшно? На ньому, як у будинку,— статечно відповідав Вадик, хоч і сам уперше в житті мав ступити ногою на палубу пароплава.
Він дивився на судно, і йому дуже хотілося швидше вже потрапити на нього. Він, безумовно, не те, що Світлана, почуватиме себе на ньому справжнім моряком.
Разом з матір’ю до них підійшла бабуся. Старенька, сива, трохи згорблена, в довгій, до землі, широкій спідниці. Вона одразу ж сіла на лаву, маленькими очима з почервонілими повіками глянула на дітей.
— То це твої, Катерино?
— Оце ж такі в мене.
Бабуся пошарила зморшкуватою сухою рукою в складках своєї широкої кофтини, піднесла до очей маленькі окуляри на тоненькій шворці. Оглянула спочатку Вадика, а потім Світлану.
— Та вони в тебе герої, Катерино!
— Час іде, діти ростуть,— відповіла мати, любовно доправляючи червоний галстук Світлани.
— Давненько бачила, давненько,— воркувала бабуся.— Ще маленькими були. Та такі ж були, як одне: не розбереш —де хлопчик, де дівчинка. А тепер, бач... А вчаться ж як? Стараються?
Вадик весь почервонів, опустив очі, подумав: «Стара, а теж цікавиться».
Саме в цей час пароплав подав перший протяжний низький гудок, закликаючи пасажирів зайняти свої місця. Вадик вдячно підвів на пароплав очі, а Світлана пискнула від несподіванки і обома руками закрила вуха.
— Ух, як гуде! Я боятимусь, мамо,— лепотіла вона.
Вже коли підходили до пароплава, бабуся раптом зупинилася, повернулась до дітей і суворо сказала:
— Щоб мені без пустощів тільки. Особливо ти, чубатий. Бо вашого брата я знаю — на головах ходите. Так і знай: не слухатимеш — відразу кропивою.
— А де ж вона на пароплаві? — пирснула сміхом Світлана.
— Знайдеться!
Мати наказала:
— Глядіть же мені, слухайтеся бабуні! В селі щоб хороше себе поводили. Ти ж, Ваденьку, не забувай про книжку...
На пароплаві було тісно, навіть всі проходи були заставлені якимись ящиками, чемоданами, кошиками. Біля них вартували хлопчики в червоних галстуках. Вадик здогадався, що то, мабуть, якийсь піонерський загін виїздить у літній табір. Вони трошки потинялися по пароплаву, поки незнайомі дівчата запропонували бабусі місце коло себе. Бабуся сіла, щось заворкувала до дівчат, а Вадик і Світлана відпросилися на палубу — їм хотілось ще раз попрощатися з матір’ю.
На палубі дрібно вигравав хтось на баяні, а великий гурт піонерів — хлопчиків і дівчаток їхнього віку — співав пісню. Мати стояла на причалі, радісно замахала рукою, побачивши дітей.
— Мамо,— гукала Світлана,— ми тут! І зовсім не страшно...
Вона не встигла договорити: злякано примружилась, знову схопилася руками за вуха. Пролунав гудок — раз довго і тричі коротко.
— Віддай кінці! — закричав хтось на кормі.
Пароплав хитнувся і тихо відійшов од причалу.
Мати стояла біля самого бар’єру. Одною рукою махала дітям, а другою витирала сльози. Це ж вона вперше відпускає їх одних у таку далеку дорогу. Пароплав вийшов на середину Дніпра, послав принишклим берегам бадьорий привіт коротким гудком і, набираючи швидкість, гордо поплив проти течії. Скільки видно було Вадикові й Світлані — мати стояла на причалі і змахувала час від часу услід пароплаву білою хустинкою...
Навіть Вадикові було сумно, а що вже говорити про Світлану, в якої і слова і сльози завжди на людях...
Та згодом брат і сестра влаштувались на самому носу пароплава, де кипіла й вирувала вода. Вадик то дивився на воду, що білястим гребенем здіймалась ще до того, як на неї налітав ніс пароплава, то подовгу спостерігав за берегом. Позаду залишилось місто, заслане димом, немов оповите важкими хмарами. Десь там серед густого лісу заводських труб загубились і труби їхнього рідного заводу.
Через годину хлопець почував себе на пароплаві, як удома. Він уже встиг побувати всюди: і на палубі, і в нижніх каютах. Особливо довго затримався біля носової щогли. Під щоглою, на вузенькій лаві, сидів бравий морячок і хвацько награвав на баяні. Дівчата- невтомно танцювали. Тут зібрався чималий натовп. Мабуть, половина всіх пасажирів вибралась наверх. Тоді хтось із команди пароплава, очевидно помічник капітана, підійшов і попросив пасажирів розійтися.
— Бакенів рульовому не видно,—- виправдувався він.
Морячок-баяніст недбало зсунув міхи баяна, посміявся над своїм
колегою-річковиком:
— Та вже казав би, що корито може перевернутися, а то на бакен звертає.
Сміючись і жартуючи, пасажири розходились. Тільки тоді спустився з палуби Вадик. Бабуся зустріла його докором:
— Ти де бродиш, хлопче? Це тобі, голубе, не в матері — у мене, голубе, ти повинен сидіти смирно. Порозпускали вас, голуб’ята, одні пустощі, а до науки немає охоти.