Вадик здогадався, що Світлана вже розказала бабусі про його двійку, йому стали нестерпними бабусині докори, і він, кинувши презирливий погляд на сестру, мовчки відійшов на ніс пароплава і вдавав, що уважно розглядає воду. На серці ж у нього кипіло.
Не помітив, як поруч примостилась Світлана.
— Вадику, хочеш їсти?
Тільки тепер він відчув, що його справді щось смокче під ложечкою, але в такому настрої він зміг відповісти сестрі лише одне:
— Я не голодний...
— А що ти їв?
— Ти нагодувала, ябеда!
Світлана здивовано подивилася на брата, часто закліпала очима, ображено скривила губи:
— Що я тобі зробила? Що? Ти не можеш і дня прожити, щоб не нападати...
— Не нападати...— буркнув він.
Вони не помітили, як біля них зупинився сивочолий майор і веселими очима дивився на дітей.
— Брат і сестра? — запитав він.
Вадик лише глянув у його бік і відвернувся, а Світлана, хоч і була схвильована незаслуженою образою, все ж відповіла:
— Брат.
— А чого ж він, твій брат, такий сердитий? Кривдить тебе, мабуть? Га?
— Ні, нічого,— поспішно відповіла дівчинка.
— А хто з вас старший? — запитав майор.
— Він,— відповіла Світлана.
— Він? — здивувався офіцер.— На скільки ж він старший?
Офіцер сів біля Вадика. Світлана, вибравши хвилинку, залишила їх.
Згодом Вадик розговорився з майором. Поступово забув про свою
образу на сестру, залюбки розповідав, куди і до кого вони їдуть. Майор похвалився хлопчикові, що в нього теж є такий, як і Вадик, син, і що він також перейшов у сьомий клас.
— З похвальною грамотою перейшов мій Славко. Молодець! Порадував батька.
Вадик аж голову в плечі втяг, чекаючи, мов удару, запитання про свою успішність. І він не помилився.
— А ти, мабуть, теж відмінник?
Вадик удав, що не чув питання, але мимоволі почервонів, йому було прикро і неприємно. А за бортом пароплава шумувала вода, мов сміялася з хлопця.
— Всяк буває,— вже згодом пробурмотів він.— Бувають і п’ятірки, бувають і... трійки.
Проте сказати про двійку в нього не повернувся язик.
Майор проникливо глянув на хлопця.
І Вадик не витримав того погляду. Йому здалося, що офіцер здогадався про його обман. Вибравши влучний момент, Вадик просто-таки втік від майора.
Всю ніч він спав неспокійно, йому весь час дошкуляв один і той же сон. Тільки задрімає, так і здається, що йде він величезним незнайомим містом, а люди, Еказуючи на нього пальцями, з подивом говорять: «Двоечник».
Прокинувся він на світанку і обережно пробрався повз сестру і бабусю, боячися кого-небудь з них розбудити. Поспішно вибіг на палубу та так і застиг, безсилий відірватись од перил. Ще ніколи за все своє життя він не бачив такої краси. Схід палав ніжними барвами, небо було блакитне, високе, вода тиха, а ліворуч — високий-високий берег, вкритий зеленим густим лісом. На хлопця дихнуло ніжною ранковою прохолодою і незвичайним спокоєм. Тільки гули і здригалися в середині пароплава машини та ритмічно бухали лопаті.
На палубі подекуди вже сиділи і стояли пасажири. Та Вадик нікого не помічав. Він не міг одірвати погляду від високого гористого берега, його манило туди, йому так хотілося сплигнути з пароплава, добратися до берега, заглибитися в ліс, поблукати там серед дерев і ущелин. Адже він, степовик, ніколи за все своє життя не бачив справжніх гір, і йому здавалось, що все це він бачить уві сні, що потрапив він кудись у казковий край, напевне, в Крим чи на Кавказ. А й справді, де ж це вони проїжджають?
З-за обрію показався золотий, тоненький, як розпечений серп, пружок сонця, і верхів’я дерев на горі враз спалахнули, затремтіли в ніжній позолоті. Раптом серед дерев на самій горі блиснув стрункими білими
колонами будинок, а біля нього Вадик помітив нерухому людську постать. Йому здалося, що то на вершині, підвівшись на повний зріст, задумалась людина, задивилась на широку, тиху ріку. Нараз здалося, що йому знайомі ці місця, але де, коли він міг їх бачити?
І незчувся, як сам у себе запитав:
— Що то?
— Могила Тараса Григоровича Шевченка, хлопче,— почувся поруч чийсь голос.
Вадик оглянувся. Поруч з ним стояв дідусь у білому парусиновому костюмі, в легенькому брилі. Урочисто склавши на грудях рукп, він не зводив очей з пам’ятника Шевченку.
— Справді, дідусю? — зі щирим подивом запитав Вадик.
— Справді, онуче,— з іронією в голосі відказав дідусь.— Я думаю, що в це можна без подиву повірити. Особливо учневі середньої школи.
Вадик зашарівся від сорому. Як це він не зміг відразу здогадатись? Адже він знав, що вони проїжджатимуть Канів, Шезченкову могилу. Чому ж він відразу не здогадався, що вони вже в Каневі?
— Ці місця весь світ знає, хлопче,— повчав дідусь лагідним тоном.
— Я тут уперше, дідусю,— пояснив Вадик.
— Хіба це для учня виправдання? Ану скажи мені — до якого міста зараз під’їжджаємо?
— До Канева.
— Тож-то, що до Канева.
Дідусь удавано суворо глянув на Вадика. І, підморгнувши своєму сусідові, запитав:
— А хто вчився в канівській середній школі до Великої Вітчизняної війни?
— Хто? — Вадик задумався.
— А хто похований на площі в старовинному Каневі? — засипав запитаннями дідусь.