Цей дідусь чомусь дуже нагадав Вадикові їхнього вчителя математики. Він, мабуть, теж учитель — не розбереш тільки, чого він навчає: літератури чи географії. В усякому разі Вадик вирішив швидше позбутися цього неприємного сусідства і цих запитань. Але хто ж іще похований у Каневі?
— Не знаєш, хлопче? От я ж і кажу: учневі слід би знати про Олега Кошового і про письменника Гайдара.
Тепер Вадик згадав, що справді він читав про те, що Аркадій Гайдар похований у Каневі, але щоб Олег Кошовий... Олег Кошовий жив у Краснодоні. Ех, і дідусь, інших соромить, а сам не знає. І він повернувся до дідуся, задирливо кинув:
— Чули, дідусю, дзвін, та не знаєте, де він. Олег Кошовий учився в Краснодоні.
Дідусь розвів руками:
—- Полюбуйтеся! Чи ви бачили? — ніби закликав він усіх присутніх у свідки.— Ви чули, що сказав цей юнак?
Майже бігом кинувся Вадик з палуби. Саме в цей час, підходячи до пристані, вітально загув пароплав. І Вадик не почув останніх слів, що, посміхаючись, сказав дідусь сусідові:
— З характером, видно, хлопчина.
Вадик тільки тепер, сидячи біля бабусі, зрозумів, що дуже нечемно, грубо повівся з дідусем. Хай дідусь і не знав, де жив і учився Олег Кошовий, але ж чи можна було так відповідати старшому? Вадик у думках гірко розкаювався в тому, що сказав. Лише згодом розсудив на самоті, що все одно більше з дідусем він не зустрінеться і, заспокоївшись, забув про неприємну розмову. Все ж до самого вечора він більше не виходив на палубу.
РОДИЧІ
— Вадику! Чуєш, Вадику!
Світлана шарпала його за рукав, а він ніби й не чув. Він не міг одвести очей від краєвиду Києва. Пароплав проходив під красивим ажурним мостом, а велике місто, що відкривалось очам, ніби гойдалось на високому гористому острові.
— Ну, чуєш, Вадику, а коли вони нас не впізнають?
Вадик теж був заклопотаний тим, чи зустрінуться вони на пристані з дядьком. Адже ні він, ні Світлана ніколи не бачили дядька, так само як не знав їх і дядько. Вадик відповів сестрі:
— Впізнають! Особливо тебе — таку розумну.
Світлана тільки незадоволено чмихнула і замовкла.
Вони сиділи мовчки аж до того часу, коли пароплав почав наближатись до пристані. Тільки тоді Вадик глухо сказав:
— Так от що — ти ж май на увазі...
— Що, Вадю?
— А те, що патякай побільше.
— Що патякати?
— От іще папуга — повторюєш тільки. Ну, як тільки зустрінемо дядька, так ти йому відразу й бухни...
— Що бухнути? — невинними очима дивилася Світлана.
— А те, що й бабі.— І він попередив рішуче: — Якщо тільки ти розкажеш кому-небудь у селі про... ну, про ботаніку, так і знай — жодного дня я там не буду.
— А де ти будеш? — перелякано глянула на нього Світлана.
— Виїду. Відразу ж виїду! — рішуче заявив Вадик.— І не додому поїду, а куди-небудь далеко. На Далекий Схід, на Курільські острови. Тільки ти мене й бачитимеш.
— Ой, Вадику!—таємниче прошепотіла Світлана.— Я нікому — нічогісінько. А тільки...
— Що тільки?
— Ну, коли запитають? Я ж неправди...
— Запитають, а ти мовчи.
— Добре, Вадику.
Вони за розмовою не помітили, що пароплав уже зовсім близько підійшов до київської пристані. І коли глянули на берег — обоє перелякалися: там стояло стільки народу, скільки в їхньому селищі можна було б побачити хіба що у велике свято. Спробуй тут знайти знайомого, не те, що людину, якої ніколи не бачив! І Світлана заклопотано прошепотіла:
— А що я тобі говорила? Як ти їх знайдеш?
Вадик мовчки дивився на натовп.
їх покликала бабуся:
— Ну, діти, збирайтеся, приїхали. Зійдемо на берег — передам вас дядькові та й щасливої дороги. Тільки не пустуйте там на селі, бо пустунів скрізь не люблять. Листа матері напишіть: серце в неї, бідної, там розривається.
— А що коли ми не впізнаємо дядю? — звела великі очі на бабусю Світлана.
— Людина — не голка. Знайдеться ваш дядько.
— Але він нас не знає! І ми його теж...
— Ну, то взнаєте.
Діти бачили, що бабуся хвилюється, неспокійними очима бігає по натовпу, когось вишукує. Вадик і Світлана не здогадувались, що то вона виглядає сина і хвилюється перед зустріччю з ним. Вони розуміли це по-своєму. Говорить лише так бабуся, заспокоює, а сама теж не вірить, що вони в цій юрбі зустрінуть свого дядька. Але все ж з бабусею вони почували себе спокійніше.
Штовхаючись і поспішаючи, виходили пасажири на берег. І тільки виривалась людина з довгого вузького трапу, вона відразу ж потрапляла в чиїсь обійми або безслідно розтавала-в юрбі зустрічаючих. Вадик, що йшов попереду з чемоданом у руках і рюкзаком за плечима, даремно вдивлявся в юрбу: жодного знайомого обличчя, жодної посмішки, зверненої до нього, його чомусь аж у піт кинуло.
І раптом над головою радіорупор:
— Ткаченко Вадим і Світлана! Підійдіть до кімнати чергового по пристані. Тут вас чекає дядько Іван Степанович.
— Бач, і знайшли! — повернувся зраділий Вадик до Світлани.
Тільки зійшли з трапу і Вадик уже хотів розпитатися, де ж та кімната чергового, як якийсь хлопець у світлому костюмі радісно привітав бабусю, ніжно обняв її за худенькі плечі. Це був її син. Довелося зачекати якусь хвилину. І саме в той час, коли вже можна було рушати далі, Вадик раптом почув: