— А ось і наші Ткаченки. Де завгодно б упізнав своїх.
Перед Вадиком і Світланою стояв посміхаючись веселоокий чоловік з жовтими закрученими вгору вусами.
— Чи, може, ти не Ткаченко? — примружив одне око на Вадика незнайомий.
ЗОЇ
— Ткаченко,— відказав той.
— Паспорт!
Вадик здивовано подивився на дядька. Тепер він побачив, що цей чоловік був схожий на його маму, а разом з тим його вразив такий прийом. Який ще паспорт?
— Ну, що дивишся, хлопче? Табельок давай свій — подивимось.
Вадик почервонів до самого волосся.
— Я не взяв табеля.
— Ну, що ж,— удавано зітхнув дядько.— Доведеться приймати вас на слово. Пішли, небожата,—там нас Тимко чекає. На всяк випадок залишився біля чергового.
Світлана згадала про бабусю.
— До побачення, бабусю. Ми знайшли дядю.
— Знайшли-таки? А я думала, що він вас знайшов. Ну, бувайте здорові. Не пустуйте тільки.
Вадик упізнав Тимоша відразу — високий, чорнявий парубок ішов назустріч, посміхався. Очі такі ж веселі, як і в дядька Івана Степановича. На лацкані темносинього костюма колодочка орденів і медалей. Вадик відразу визначив: орден Червоної Зірки, медаль «За відвагу», медаль «За Сталінград»... ні, партизанська і медаль «За перемогу».
— Стомилися? — весело запитав Тимко і подав, як дорослому, руку Вадикові, а потім Світлані.— Так от які ви в нас? Орли. Світлана — справжня красуня! А Вадик? Дивіться, тату,— справжній моряк. Бачите, морська форма на ньому так і влипла.
— Ну, що ж ти хотів, Тимофію,— Ткаченко! Такий і батько в нього бравий був.
Вадик і Світлана почували себе і радісно і ніяково. їм відразу сподобались і дядько і, особливо, Тимко. Здавалось, що вони знайомі з ними все життя, але разом з тим було якось не по собі від невимушених жартів дядька і брата.
Вони попрямували до виходу. Та враз Тимко зупинився:
— Ну, батьку, і неуважні ж ми з вами. Гості з дороги їсти хочуть, а ми й не подумали.
— А твоя правда, сину. Я встиг підкріпитись, то про інших і забув. Ану, завертаймо сюди.
— Ми їсти не хочемо,— в один голос заявили діти.
— То справа хазяйська,— сказав Тимофій,— будете ви їсти чи ні — наше діло чергу відбути. Бачите, вже сонце на заході, а я ще не обідав.
Вадик і Світлана теж відчували, що і їм уже час поїсти, але не могли ж вони так відразу згодитись на обід.
— Сідайте і їжте мені без усяких розмов,— порядкував Іван Степанович в ресторані.— Не поїсте зараз — до півночі будете голодні. В нас з Тимофієм ще чимало справ — не до вас буде. Та й панькатись я не люблю навіть з найдорожчими гостями.
Тиміш тимчасом проглядав меню і теж добродушно підсміювався:
— А так, так. У нас по-колгоспному. Ми і їсти примусимо, і до роботи попросимо.
Поки офіціантка брала замовлення, Вадик придивився пильніше і до дядька і до Тимка. Дядько тільки на перший погляд видався зовсім ще молодим ■— насправді глибокі зморшки вже посікли його засмагле обличчя, у вусах і коротко підстриженій чуприні густо вплелися сивинки. Злегка примружені карі очі блищали молодо, як у Тимофія. Саме цей юнацький блиск очей, тепла щира усмішка, хитра лукавинка в рухливих зіницях і робили дядька молодим і привабливим.
Тимко був дуже схожим на батька, тільки трохи вищий на зріст. І Вадикові, коли він дивився на округле підборіддя брата, на його тугу коротку шию і великі повні губи, здавалось, що саме таким був і дядько колись замолоду. І в Тимкових очах так само блукав якийсь лукавий вогник, що викликав тремтливий неспокій у Вадика, коли на нього запитливо кидав погляд Тимко. Вадикові здавалось, що брат його бачить і розуміє все, і тому хлопець кожного разу, зустрічаючись із ним поглядом, червонів і винувато опускав очі.
За обідом Вадик і Світлана зовсім освоїлися з дядьком і братом, почували себе, як удома.
Спочатку Вадик побоювався, що Світлана проговориться за двійку, але, помітивши, що сестра була не така смілива і говірка, як удома, заспокоївся і почав сам засипати Тимоша запитаннями.
— А річка у вас є?
— Аякже. Там така красуня. І Дніпро недалеко.
— І в нас Дніпро. Широченний,— похвалився Вадик.
— Ти диви,— удав, що щиро здивувався Тимко,— у нас Дніпро, у вас Дніпро і в Києві Дніпро.
Вадик зрозумів, що брат добродушно глузує з нього, засоромився, на хвилину замовк.
— А ліс у вас є? — запитав згодом.
— Єй ліс. У нас біля самого села бір. Соколиний зветься.
Вадик уже чув про Соколиний бір від матері, читав у Тимкових
листах про те, як він починав у Соколиному бору партизанити, йому дуже хотілося швидше побачити той бір, а зараз він думав над тим, як би запитати Тимофія про його партизанські діла. Але так він і не встиг нічого запитати, бо дядько наказав:
— Пообідали? Ну, то пішли. Приїдеш, небоже, сам усе побачиш.
Уже в перший день знайомства Вадик переконався, що дядькові слова не розходяться з ділом. Якби вони не пообідали на пристані, до самого Соколиного вже не знайшлося б у них на це часу.