З натовпу швидко виштовхнули двох чоловіків і жінку. Маленька дівчинка, вчепившись за материну спідницю, злякано поглядала спідлоба на тих, що тягли чогось її маму. Та раптом сердитий німець щось крикнув і, схопивши за худенькі плечі дитину, відкинув її. З диким криком дівчинка схопилась на ноги, підбігла до матері, притиснулась до неї, сховавши перекошене плачем обличчя в широких зборках спідниці, її більше не зачіпали.
Люди розуміли — не на добре вивели цих трьох. Один з них, уже старий чоловік, партизан громадянської війни, завгосп колгоспу, був людиною надзвичайно чесною. Всі знали, що він і цей другий молодий хлопець — каліка, виступали на суді свідками у справі Лукана. Жінка з дівчинкою — Савина мати. Вона була депутатом сільської ради і в свій час теж. виступала на зборах проти Луканового шахрайства.
На ганок вийшов обер-єфрейтор, розгорнув якийсь папір. Він заговорив по-російському, плутаючи і перекручуючи слова, проте мова його була цілком зрозуміла і приголомшила всіх.
— Німецька армія принесла вам волю,— глумом, насмішкою прозвучали його слова.— Ось у цьому папері,— він підніс у руці якийсь папірець,-— написано все. Ви повинні працювати, коритись німецькій владі, виконувати всі розпорядження. За порушення наказу — розстріл! Хто буде виходити з села — розстріл! Для прикладу зараз ці троє,— показав рукою на трійку,— будуть прилюдно повішені.
Серця у всіх обірвались, завмерли. Що він сказав? Може, то вони не розчули, а може, він лише так пожартував, хотів настрашити.
Тільки чого ж поліз другий на ганок і прив’язує мотузяні петлі?
•— Німецьке командування призначає вам старостою ось цього,— не назвавши навіть імені, показав німець рукою на Лукана.
Той низько вклонився.
— його право необмежене. Хто не підкорятиметься старості — роз-‘ стріл! — додав обер-єфрейтор. Одвернувся, запалив сигарету, почав спостерігати за роботою того, що чіпляв вірьовки.
Людей скував жах. В усіх були бліді, мов у мерців, обличчя. В очах багатьох спалахували іскорки гніву.
Вірьовки, закріплені вмілою рукою, колихались у повітрі, мов маятники велетенського годинника. Двоє солдатів підійшли до Савиної матері. Вона стояла спокійна, з міцно затиснутими вустами, тремтячою рукою пестила голівку Вірочки. Дівчинка дивилась переляканими оче-
нятами, мабуть не розуміючи, що тут робиться (куди ж їй те знати!), і лише інстинктивно відчуваючи, що буде щось страшне. її вирвали з материних рук і кинули під ноги. Вірочка знову рвонулась до матері.
Тоді вступив у свої обов’язки Лукан. Тоном, що не припускав заперечень, наказав:
-— Візьміть дівча. Ну, сполнять приказ!
Хтось підхопив дівчинку на руки, відніс у натовп. Хай краще не бачить того, що тут діється.
Жінку звели на ганок. Вона йшла спокійно, ніби не розуміючи, куди й для чого. Перед нею поставили стілець. І, здається, аж тепер тільки вона прокинулась, збагнула все. Глянула на людей.
— Люди добрі! — гукнула вона голосом, що вже не належав їй.—- Дивіться на муки мої! Не забудьте тільки — сьогодні я, а завтра інші!..
її поставили на стілець. Фашист кулаком ударив в обличчя. Закривавленими вустами вона продовжувала:
— Боріться проти ворога, бо всі загинете!
— Мамо, мамочко! — кликала з плачем Вірочка.
— Донечко моя! Синку мій! Люди добрі! Не дайте моїм діткам загинути!..
її шию, мов гадюка, обвив зашморг.
— Прощайте, дітки! Прощайте, люди! Прощай, життя! Хай живе...
Це були її останні слова.
А над натовпом, вкриваючи зітхання сотень людей, лунав зойк:
■— Мамо! Мамочко! Мамо!..
ВІРОЧКА
Тимків дід-небіжчик був знаменитим садоводом. Любив цю справу і Тимків батько. В їхньому саду росли посаджені ще дідом розлогі яблуні, груші. Деякі вже почали сохнути. Але серед них були і молоденькі яблуньки, грушки, сливи. Та ще які! На одному дереві і яблука, і груші, або на одній гілці — дрібненькі райки, а на другій — здоровенні перисті шлапаки. Недаремно Тимків батько виростив у колгоспі великий родючий сад.
Ні в кого не було в селі такого саду, як у Тимка.
Тепер Тимко не впізнав рідного дворища, чудового саду. Хата і хлів згоріли, від саду лишились обсмалені стовбури. Ті дерева, які не загинули у вогні, спіткала інша руїнницька сила. Мов страшний ураган пройшов садом. Полягли на землю відчахнуті від дерева гілки, сльо- зились свіжими ранами молоді деревця. В кінці саду бігали гітлерівці, швидко збивали з дерев випадково вцілілі плоди і при цьому нещадно калічили дерева.
Страшне видовище страти зовсім приголомшило хлопця. Перед очима весь час колихались повішені. Вони переслідували Тимка. Не знати де дівся веселий, вигадливий і дотепний хлопець. Він по
кірно йшов за матір’ю, механічно переставляючи ноги, безсило опустивши руки.
Аж тоді, як гітлерівці пішли з саду, він слідом за матір’ю і сестрою Софією попрямував до комірчини, що одна вціліла в їх садибі. Тут зберігались яблука. Ще дід збудував цю комірчину. В ній він щороку жив з ранньої весни до пізньої осені, тут і помер.