Вадика й Світлану залишили біля колгоспної автомашини в товаристві шофера Степана Макаровича, особи далеко не такої симпатичної, як Іван Степанович і Тимко. Шофер весь час мовчав, тільки щось насвистував собі під ніс і дуже часто бігав у сусідню пивну, бо його «палило після оселедця»...
Іван Степанович і Тимко часто навідувались до машини. І кожного разу то з в’язками ізоляторів, то з ящиками цвяхів, то з мотками дроту. Правда, Тиміш не забув і про них. За одним разом він приніс по дві порції шоколадного морозива «Ескімо» і Вадикові... новісінький, тільки не надутий футбольний м’яч.
— Це тобі, Вадику. Там ціла команда в селі чекає.
Світлана пирснула зо сміху і поспішно відвернулася. Вадик уважно розглядав подарунок.
— Щастить тобі, Вадьку, на футбол,— звернулася Світлана до брата, коли вони залишились удвох. В її оченятах плигали лукаві бісики.
Вадик довгий час не знаходив слів для відповіді. Він знав, що футбол не доведе його до добра, але чи міг він так легко відмовитись од такого подарунка? Нарешті, в нього є власний, справжній футбольний м’яч. І тільки згодом сказав:
— Думаєш, коли з толком грати — це шкідливо?
— А ти з толком не вмієш: як почнеш грати — про все на світі забуваєш.
— Не забуду.
— Тобі треба до екзамена готуватися. А будеш грати — мамі напишу. І всім розкажу про твою двійку...
Вадик спідлоба дивився на сестру. І причепилась же, як реп’ях. Вдома життя не було і сюди приїхала. Але нічого їй не зробиш — він в її руках. І тому Вадик примирливо сказав:
— До екзамена я підготуюсь. А в селі треба ж хлопців правильної гри навчити? Чи як ти думаєш?
— Вміють вони добре й без тебе.
— А хтозна...
І Вадик навіть зрадів Степанові Макаровичу, що саме вийшов з пивної й перервав цю неприємну розмову.
Вже зовсім по смерканні запирхав мотор, а за хвилину знайома пивна з барвистою вивіскою, на якій красувався кухоль пінистого пива з утопаючим у ньому посинілим раком, зникла з-перед очей. Та виявилось, що ще не всі справи були зроблені. Машина завернула до якогось складу, і шофер, Іван Степанович і Тимко разом з робітниками складу доверху навантажили машину ящиками та мотками дроту.
Дивлячись на все те, Вадик здогадався, що в Соколиному, мабуть, збираються будувати електростанцію. Але запитав про це тільки тоді, коли- машина, нарешті, виплуталась з яскраво освітлених вулиць міста і, чмихаючи, понеслася по рівному асфальту.
— Не думаємо, а вже закінчуємо,— з гордістю заявив Тимко.— Ось приїдеш — побачиш, яка в нас красуня.
— А ми в себе в піонерському гуртку почали модель електростанції виготовляти.
— О, то ти, Вадиме, розумієшся на цих справах?
— Авжеж. Знаю і про ротор і про статор. І сам електропроводку можу зробити.
— То ти в мене будеш першим помічником. Чуете, тату, тепер у нас справи підуть на лад,— сміхотливо підморгнув Тимко батькові.
— А так, так,— озвався, відриваючись від своїх думок, Іван Степанович. Людина, що розуміється на електриці,— перша на селі.
— Я впевнений, що при Вадиковій допомозі ми електростанцію через місяць пустимо.
— А певно, що так,— позіхнувши, згодився Іван Степанович.
Вадик ніяк не міг зрозуміти: чи все це говориться серйозно, чи
жартома. В усякому разі він був задоволений, що Світлана не була свідком цієї розмови. її, як дівчинку, посадили в кабіні, поруч шофера.
Машину плавно погойдувало. Вадик сидів біля Тимоша, загорнений у ковдру, і дивився в небо. Він вирішив не спати до самого села.
Але так і незчувся, як заснув. А коли прокинувся — машина вже стояла біля незнайомого двора. Тиміш калатав у вікно, і Вадик зрозумів, що вони приїхали.
Було далеко за північ.
РАНОК У СО КОЛИ НОЗІ У
Кажуть, що на новому місці повинен приснитись хороший сон. Воно, мабуть, і правда. В усякому разі на цей раз Вадик бачив дуже приємний сон.
Ніби він знову на екзаменах. Витяг з хвилюванням білет. Прочитав перше питання — дуже легке; друге — добре знав, а третє — теж не важке. Не роздумуючи, почав відповідати. Не пам’ятає, чи довго говорив, чи ні, тільки Ганна Степанівна підійшла до класної дошки і вивела крейдою величезну цифру «п’ять»... Всі присутні радісно заплескали в долоні, а Жорка-капітан голосно закричав: «Слава Вадикові!»
І враз виявилось, що зовсім воно і не в школі, а на широкому зеленому полі. Вадик забив уже п’ятий м’яч у ворота противника. Глядачі гули від задоволення, а коли суддя просвистів відбій, сотні рук підхопили Вадика, а оркестр заграв туш на честь переможця-футболіста.
І невідомо, скільки грав би оркестр і куди занесли б уболівальники переможця, коли б він не прокинувся. Прокинувшись, Вадик солодко потягнувся і пошкодував, що все це було тільки сном. Потім кліпнув очима,.глянув навколо і з подивом запитав самого себе, куди ж це він потрапив? Незнайома кімната, крізь щілини віконниць пробивалося світло, хоч він добре знав, що в їхній квартирі ніколи не було ніяких віконниць. Рвучко сів на ліжку і тільки тоді згадав, що він уже в Соколиному, в гостях у дядька Івана Степановича. Задоволено посміхнувся.