За вікном чулося грайливе цвірінькання горобців, пронизливі посвисти ластівок, раз по раз долітав голосний півнячий спів. Півні співали так охоче й ретельно, і було їх так багато, що над селом стояв справжній лемент. • - - - - - ' * •'
Вадикові пригадався вчорашній приїзд. V хаті їх зустріла тітка Марія. Згодом вийшла з іншої кімнати Софія. Прийняли гостей дуже ласкаво, розпитували про матір, підсовували дітям тарілки з пампушками та варениками, а діти клювали носами і відповідали неохоче. Вони дуже хотіли спати. Адже який там на пароплаві був сон. І Вадик зрадів, коли Софія сказала:
— Кладіть уже їх, мамо, спати. Бачите, вони сонні, як солоні зайці.
Глянувши на Світлану, Вадик чомусь уявив її солоним зайцем і зайшовся від сміху. І вже, навіть коли вклався на ліжку, довго не міг заснути — пригадував і сміявся.
Зараз Вадик почував себе чудово, був бадьорий, всім задоволений. Не гаючись, сплигнув з ліжка, почав робити фізичні вправи. Він чекав, що в цей момент повинен зайти Тиміш, а перед братом йому хотілось показати себе з найкращого боку. Але в кімнату ніхто не заходив, і він, покінчивши з фізкультзарядкою, почав одягатися, йому вже не терпілося швидше познайомитися з селом, подивитись на річку і, особливо, на Соколиний бір.
Умивався надворі і водночас розглядав дядькове подвір’я. Будинок у дядька чудовий — просторий, на цегляному фундаменті, з великими зеленими віконницями, вкритий червоною черепицею. Перед вікнами — квітник. Вадик замилувався квітами. Він розпізнав тут троянду, матіолу і багато інших квітів, які росли і в них у заводському парку. Було чимало й таких, що хлопець побачив їх вперше.
Па подвір’ї поралась тітка Марія, і Вадик запитав:
— Тьотю, а як звуться ці квіти?
—■ Це — безсмертник, а як правильно — не знаю. Треба в книгу по- • дивитись.
Почувши про книгу, Вадик насторожився: чи не встигла вже Світлана розказати тітці про його двійку? Отож настрій його відразу підупав, і він більше не розпитував тітку про квіти. Та й їй самій, мабуть, не було часу для розмов, бо вона швидко знову подалася до хати. Витершись рушником, Вадик пішов у сад.
Тільки він виглянув за хату, як його ласкаво привітало сонце. Таке депле, ясне, вмите ранковою росою. Воно вже височенько підбилося над молодим дядьковим садом і починало по-літньому припікати. На листях дерев висихала роса. Деревця ще були низькорослі, але кучеряві, рясні, на кожному з них визрівали зелені плоди: яблука, груші, сливи. Вишні вже починали червоніти, і Вадик, оглянувши вишняк, лишився задоволений: цього літа він поїсть вишень досхочу, бо вся дядькова садиба була обнесена молодим родючим вишняком.
Чого тільки не росло в дядька на городі! І огірки, і цибуля, і капуста, і морква. Але ніщо не цікавило хлопця. Хіба він не бачив усього цього в місті? Хлопець поспішив на вулицю. Вулиця була широка і рівна, немов хто вирівняв її шнуром. Попід парканами вряд росли молоді липки та клени, осокори й берези. «Ніби в нашому селищі,— подумав Валик.— -Тільки в нас більше акації». Він відразу помітив, що в селі
майже не було великих дерев; новенькі будинки, найчастіше вкриті червоною черепицею, ще не ховалися серед дерев.
Здивувало його й те, що на вулиці не було людей. Ось тільки в кінці вулиці хтось пройшов та двоє людей щось робили коло телеграфного стовпа.
Вулицею вишикувались новенькі, свіжообкоровані стовпи. Ті двоє, видно, начіплювали на стовп проводи. Вадик згадав, що вчора вони привезли в Соколине повну машину дроту, і вирішив, що там коло стовпа працює ніхто інший, як Тиміш. Адже він будує електростанцію в Соколиному. І хлопець не гаючись пішов вулицею до електромонтерів.
З-за рогу вулиці вибігла вантажна автомашина і, не доїжджаючи до Вадика, зупинилася. Шофер почав скидати на землю важкі мотки дроту. З кабіни виплигнула дівчинка, такого зросту, як Світлана. Вона йшла сміливо йому назустріч, зацікавлено дивилась на хлопця і, як здалося Вадикові, посміхалася. Йому чомусь стало незручно, і він глибше засунув руки в кишені штанів. Недбало ступаючи по стежці, відвів очі вбік, удаючи, що уважно слідкує за машиною.
Дівчинка тимчасом порівнялася з Вадиком і приємним голосом привіталась:
— Здрастуйте!
Вадик ніяк не чекав на привітання і тому розгублено зупинився перед дівчинкою, глянув на неї. Дівчинка була хороша, чорноока, з каштановими кучериками на лобі і двома товстими короткими косами, що ще не лежали на спині, а висіли, мов два пухнасті хвостики.
— Ну, здрастуй,— звисока, іронічним тенорком протяг Вадик.
Дівчинка, здається, не помітила його тону і заговорила, як із добре
знайомим:
— Значить, приїхали?
— Приїхали,— відповів Вадик, відчуваючи, що в нього не набагато вистачить терпцю вести розмову з цією безцеремонною особою.
— Стомились за дорогу? — співчутливо поцікавилась дівчинка.
Вадик лише чмихнув носом і хвилину вагався, відповідати чи не
відповідати. І тоді незнайома, ніби щось пригадавши, ступила зовсім близько до нього і, простягаючи руку, сказала: