— Яка ж я чудна! Я ж вас знаю, а ви мене не знаєте. Я — Вірочка. Так що будемо знайомі.
Вадик стояв, розкривши рота, не зводив очей з дівчинки. Так ось яка вона, ця Вірочка! Він знав теж про неї з Софійчиних листів і уявляв її зовсім іншою — дорослою, героїнею. А вона ось яка — ровесниця. І Вадик, хоч дотримувався твердого правила — поменше водити компанію з дівчатками, міцно потиснув руку і посміхнувся. Хоч, правда, тут же злодійкувато оглянувся — чи ніхто не бачить, як він тисне дівчинці руку.
Він відразу ж заспокоївся: на вулиці не було, як і раніше, жодної душі.
В І Iі О Ч К А
Вони поверталися додому. Вадик буз дуже зацікавлений новою знайомою.
йому пригадалося вчорашнє Тимкове оповідання. Машина заколисувала, дрімалось, і вже крізь сон хлопець чув, як оповідав Тиміш про дівчинку Вірочку. Фашисти повісили її маму і вбили братіка. Тато не повернувся з війни. Вірочка була в партизанах — Тимкова мама стала їй мамою, а сам Тимко замінив брата.
Вірочці йшов чотирнадцятий рік, і вона так само перейшла до сьомого класу.
Цієї ночі Вірочка не ночувала вдома. Зараз вона розповідала Ва- дикові:
— Ви розумієте: колгоспну ферму вчора вигнали на пасовисько. Це кілометрів за десять. Та що я кажу десять —- може й більше. Це знаєте, як треба йти?
Вірочка зупинилася і, розмашисто жестикулюючи, почала показувати Вадикові шлях, яким можна було потрапити до колгоспної ферми.
— Це треба пройти ось цією вулицею, потім завернути на вулицю капітана Акимова, потім прямо через Соколиний бір, а там ще за бором іти, довгенько йти, а потім ви потрапите на широкий, широкий луг. Там трава густа та висока. Це і є колгоспний випас. Ой, та що я вам розповідаю! Ви ж все одно в нас уперше. Я краще якось вас обов’язково на ферму проведу. Там побачите наших підшефних теляток. Вони такі хороші-хороші...
Вірочка аж очі примружила і голівкою похитала.
— Ми їх учора погнали туди. Вони до нас так звикли. Сьогодні ми вже йдемо додому, а вони, дурненькі, нам услід: му-му. Так жалібно. А Гафійка, чудна така, аж заплакала. Нам дуже шкода було розставатись із своїми підшефними, але нічого. Я, знаєте, навіть рада. Саме літо, така гаряча пора, а тут телятами руки зв’язані. Хоч розірвися.
Вадикові здалося, що то він іде поруч із тіткою Марією, такі речі він чує. Не витримав — глянув здивовано на дівчинку. Вона це зрозуміла, як недовіру до своїх слів.
— От чесне піонерське слово — правда. Це ж, знаєте, в нас улітку скільки роботи? Ось косовиця швидко почнеться, а там жнива — без нас у колгоспі не обійтися. А я — може вам говорив Тимко — голова ради дружини. Ну, ви самі знаєте,— скромно опустивши очі, зізнавалась Вірочка,— ви самі знаєте, скільки це роботи. За все треба подумати, пильнувати...
Вадик ледве помітно посміхнувся — скрізь вони однакові, ці дів-, чатка: все планують, все чогось клопочуться.
А Вірочка і не помітила цієї усмішки.
— Це добре, що ви до нас приїхали. Знаєте,; ми такі , раді кожній новій людині'. От у нас ще літує Платон Акимов... Я вас обов’язково з ним познайомлю. Ви перейшли в сьомий? От добре, то я вас запишу
в загін, де головою Платоша. Він, знаєте, який голова? Він міг би бути й головою ради дружини. Я йому говорила: «Платоша, ставай головою» — так не хоче. Каже: «Я ж не на весь час. А допоможу з охотою». А це ви приїхали — ще цікавіше буде.
Вірочка говорила, а Вадик тільки дивився та слухав. І вона, мабуть, відчувши, що не дає гостеві й слова промовити, запитала:
•— А як вам сподобалось наше Соколине? — Та, не дочекавшись відповіді, знову заговорила: — Воно ж у нас зовсім нове. Я пам’ятаю, як його палили фашисти. А ви війну пам’ятаєте? А ми тоді за Дніпро йшли, а вони ой, як палили. Жоднісінької хати не залишилось! І дерева всі погоріли. А це вже нові будинки. І вулиці — правда, рівнесенькі- рівнесенькі? А ви живете в селі чи в місті?
— У нас селище. Над Дніпром. А через Дніпро — місто. Ми часто їздимо в місто. І трамваєм і автобусом.
— Ой, я так люблю місто! Ми з дівчатками стільки говорили про те, щоб поїхати в Київ. І в Каховку, і на Дніпрогес. Вам так пощастило— ви стільки бачили, а я далі Соколиного не була. Ну, ми твердо вирішили на раді дружини — на наступну весну, тільки закінчимо сьомий клас, поїдемо в екскурсію. І в Київ, і на Дніпрогес, і в Каховку.
— А я й могилу Тараса Шевченка бачив,— похвалився Вадик, заохочений Віроччиною похвалою.
— Ой-ой-ой!—аж зупинилася вражена Вірочка і майже побожно глянула на Вадика.— Як вам пощастило. Я так люблю Тараса Шевченка. Ми з дівчатками — та й не тільки з дівчатками — всім загоном стільки думали про те, щоб поїхати в Канів. Там же Олег Кошовий учився в середній школі. Піонери і комсомольці там влаштували кімнату Олега, а в класі, де він учився, навчається найкращий у школі клас. Ми з учнями цього класу листуємось. А біля самої школи — похований Аркадій Гайдар. Я так люблю читати твори Аркадія Гайдара. А ви любите? А ми в себе, знаєте, теж робимо як тімурівці. Ось ви побачите. Я так би хотіла...