Unknown полностью

Вірочка говорила й говорила, а Вадик з подивом і захопленням дивився на неї. Все вона знає, всім цікавиться. Ні, з такою дівчинкою цікавіше дружити, ніж з яким-небудь Жоркою. Ця не написала б — непотрібний ти нам у команді: Ця — допомогла б.

З Світланою Вірочка зустрілась, мов з давньою знайомою. Вадик бачив, як через п’ять хвилин дівчатка вже були нерозлий-вода. І йому аж неприємно трохи стало — завжди ця Світлана! Через неї тепер Ві­рочка не звертатиме на нього уваги. Та він помилився. Вірочка не за­бувала й про нього, ставилась уважно і тепло, як і раніше.

Після сніданку Вірочка сказала:

— А тепер я познайомлю вас з нашим селом. Тьотю Маріє, можна мені піти з Світланою і Вадимом?

За хвилину вони вже були на вулиці. І знову Вірочка була невга­мовна. Вона то зверталась до Світлани, то до Вадика з різними запи­таннями і часто, не дочекавшись відповіді, знову говорила сама. Тепер

Вадику почало здаватися, що вона насправді не така, якою хоче пока­затись перед ними, йому не дуже сподобалась її балакучість. «Точні­сінько, як Світланка, як почне, як почне...» подумав він.

І вже з меншою цікавістю почав прислухатись до слів Вірочки. «А, всі дівчата однакові — люблять хвастатися»,

А Вірочка розповідала:

— Коли повернулися ми з партизанів — вже після того, як Радян­ська Армія прийшла — наше Соколине геть бур’яном заросло. Навіть землянки були розвалені.

Вадик дивився тепер на село і, хоч цілком вірив у те, що говорила Вірочка, але не міг собі уявити, що донедавна тут не було жодної хати, що все тут позаростало бур’яном.

«Як добре, що перемогли фашистів,— думав він, оглядаючи білі будинки, вкриті червоною черепицею або сріблястим етернітом.— Що ж тоді було б з людьми, з усією землею? Лежала б пусткою».

— А я вже добре пам’ятаю, як відбудовували село,— говорила Ві­рочка.— Ще й будинків не було, а відразу розпланували вулиці. І во­сени ж посадили дерева. І ми садили ці деревця...

Вірочка зупинилася біля одного сріблястого клена, ніжно погла­дила його бархатисті листочки.

— Я тоді в першому класі була. Всіх-всіх вивела Любов Іванівна зі школи. Це наш директор школи — Любов Іванівна. Вона в нас теж була в партизанах.

Чим більше слухав Вадик Вірочку, тим більше розвіювалась у нього підозра, що Вірочка хоче показатись перед ними не такою, як вони. Він ше спочатку помітив, шо вона майже нічого не говорить про себе. Вона думала і турбувалась про всіх. Він помітив і те, що Світлані при Вірочці нічого було сказати. «А що, дівчино,— подумав він з задоволенням про сестру,— от тобі й «я» та «я». Я добре вчуся, я — активна, я... Поди­вися, сестричко, є на світі дівчата теж не гірші від тебе. Вони не ста­нуть, як ти, іншим допікати та нерви псувати».

Але не сказав сестрі ні слова.

ІМЕНІ К А II І Т А II А А К II М О II А

Вони вийшли на широку вулицю, що нагадувала центральний бульвар у Вадиковому селищі. Посеред вулиці — широкий скверик, густо обсаджений липами та кленами. Десь у кінці вулиці синів вели­кий ліс.

— То Соколиний бір,— сказала Вірочка.— Там наш Тимко з дядею Михайлом та Василем Івановичем колись викопали землянку. Я вам потім покажу те місце.

Ввійшли у скверик. Світлана аж сплеснула в долоні — стільки тут було квітів. На високих п’ятикутних клумбах вогнисто цвіли троянди й півонії, викидали густо букетики жоржини, біля них зацвітали гвозди-

ки і чорнобривці, матіоли і нагідки, росло ще багато-багато різних кві тів. Вадик відразу звернув увагу не на квіти, а на сірі й червоні обе­ліски братських могил, що потопали в квітах посеред скверу.

З сірого гранітного обеліску на дітей дивилась ще молода людина, в якої назавжди застигла в складці губ та біля очей добра, дружня посмішка.

Підійшовши ближче, Вадик про себе прочитав:

ТУТ ПОХОВАНИЙ

ГЕРОЙ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ

КАПІТАН

АКИМОВ СЕРПИ КУЗЬМИЧ

1904—1943

— Це батько Платоші Акимова,— сказала Вірочка.

Вона дбайливо поправила вазон з живими хатніми трояндами на могилі Героя, і Вадик зрозумів, що і тут, в цьому заквітчаному сквері. Вірочка почуває себе господинею. І ніби на підтвердження його думки

вона сказала:

— Це ми тут зробили клумби. І квітів насадили.

Вадикові дуже хотілося довідатись, хто такий капітан Акимов і як він загинув, але не наважився запитати, його виручила Світлана.

— А хто такий капітан Акимов? — запитала вона.

Вірочка ніби тільки й чекала цього запитання. Задумливо, як живу легенду, вона розповіла:

— Я дуже добре знала капітана Акимова. Коли Радянська Армія підходила до Дніпра, наш командир вислав їй назустріч розвідників. Розвідників повів Василь Іванович — він теж із нашого села і теж Герой. Одного ранку Василько повернувся до партизанів, а з ним був і капітан Акимов із своїми розвідниками. Він відразу підійшов до мене, взяв на руки і запитав: «Як тебе звуть, дівчинко?» А я відповіла: «Ві- рочка-партизаночка». Я тоді всім так відповідала. А він сказав: «Моло­дець, дівчинко. Ти перемогла».

Сергій Кузьмич був такий хороший-хороший. Він ще сказав тьоті Марії: «А у мене в Москві теж є син. Листи все пише — просить, щоб я приїхав».