І ще пам’ятаю — він сказав, що вже швидко кінець війні і що тоді він побачить свого Платошу.
Вночі капітан Акимов разом з партизанами пішов за Дніпро. Ми чули, як там почався бій. Фашисти стріляли з гармат, бомбили з літаків, а наші закріпилися на другому березі Дніпра — і ні на крок назад. А командував ними капітан Акимов. З ним був і наш Василь Іванович, його дуже полюбив капітан і взяв з собою в Радянську Армію.
Василька ми всі дуже любили. Він такий сміливий, його фашисти було впіймали, хотіли вбити, а він від них узяв та й утік. Аж у йольщі втік. А потім із партизанами прийшов до нашого загону. Василько знав усе-усе,
Вірочка говорила так, ніби розповідала цікаву казку-билину. Вадик і Світлана не зводили з неї очей, боячись пропустити хоч слово.
— Три дні бився капітан Акимов і Василько з фашистами. Вже в них патронів було мало, багато бійців загинуло, а вони не здавалися. Вночі переправиться Василько через ріку, візьме хліба та патронів і знову до капітана. А потім на третій день вранці — світку мій! — скільки Радянської Армії найшло. З гарматами величезними, з танками, з «катюшами». Та як ударили по фашистах, як ударили, то аж земля здригалася. А потім налетіли наші літаки та почали їх бомбити — аж до неба земля летіла. А наші воїни на човни та на плоти — це їй партизани все підготували — та на другий берег, до капітана Акимова. А тут підійшли з Соколиного такі великі машини з човнами і давай понтонний міст наводити. Надвечір і машини й танки пішли по тому мосту.
А другого дня ми з тіткою Марією повернулись до Соколиного. І Тимко повернувся, і всі-всі, хто був у партизанах.
І от так опівдні,— заговорила враз приглушеним голосом Вірочка,— привезли капітана Акимова. Василь Іванович його привіз разом з бійцями. Загинув капітан Акимов... його поховали ось тут і назвали цю вулицю імені капітана Акимова.
Вадик не зводив очей з обличчя капітана Акимова, висіченого на мармуровому обеліску. Він намагався собі уявити, яким був капітан живий, як він боровся за Дніпро.
І враз перед Вадиком постав знайомий образ військового, з добрими усміхненими очима, срібними скронями, що підсів до Вадика на пароплаві і так тепло розповідав про свого сина-відмінника. Це він запитав тоді Вадика про успішність... Коли б був живий капітан Акимов, він, мабуть, теж запитав би про це саме...
Вадик винувато опускає донизу очі.
— А вже пізніше капітану Акимову і нашому Василю Івановичу і ще багатьом-багатьом радянським бійцям за форсування Дніпра було присвоєно звання Героя Радянського Союзу,— розповідала Вірочка.— І тоді в нас був великий мітинг у селі.
Вірочка знову почала заклопотано поправляти на могилі квіти, ніби підкреслюючи цим, що уже все розповіла. І лише згодом додала:
— У нашій школі є піонерський загін імені Героя Радянського Союзу капітана Акимова. В нас у селі всі дуже-дуже люблять капітана Акимова.
— А Василь Іванович де зараз? — поцікавився Вадик.
— Він у Радянській Армії служить.
Потім діти перейшли до великої братської могили. На мармуровій дошці монумента висічені десятки імен. Вірочка мовчазно зупинилась біля могили, здавалось, пильно розглядала квіти, що рясно цвіли на могилі.
— Тут моя мама... і Сава,— нарешті тихенько сказала вона.
Світлана розтерла кулачком по щоках зрадливу сльозу. Вадик
зітхнув і низько опустив голову.
Поруч з братською могилою, де були поховані партизани і воїни Радянської Армії,— високий насип. На ньому дерев’яний, пофарбований у червоне пам’ятник з залізною зіркою і з написом «Жертви фашизму».
Коли вони підійшли до цього пам’ятника, Вірочка пояснила:
— Тут була колись хата старого учителя Афіногена Павловича. В ній фашисти спалили живими більше як сто чоловік наших колгоспників. Ось їм і насипали цей пам’ятник...
— Живими спалили? — перепитала Світлана, широко відкриваючи від подиву очі.
— А що ти думала? — сказав їй Вадик.— Фашистам — що? Он у Кореї, читала, що вони чинять? І розстрілюють, і голови відрубують, і палять... І дітей палять.— Він гнівно блиснув очима і додав: — Фашисти — вони всі однакові: і гітлерівські, і американські.
Вони ще трохи постояли біля пам’ятника і повільно рушили в напрямі до Соколиного бору. Пройшли під високою аркою, що вела в сквер. Оглянувшись, Вадик прочитав на червоному полотнищі, що ледве тріпотіло, знайомі слова:
— Мир переможе війну!
І він, як дорослий, сказав принишклим дівчаткам:
— Буде американським гітлерам те, що й німецькому-—хай тільки зарвуться!
110Г0 син
Вони вийшли на широкий вигін, повернули ліворуч до річки і зупинилися на високій кручі. Праворуч починався Соколиний бір, а попереду, ген-ген аж до Дніпра, розкинулись безмежним килимом зелені заквітчані весняним узором луки. Внизу вилась річечка — цілий ланцюжок озер, сполучених неширокими протоками.
Вадик відразу помітив, що навпроти Соколиного бору річка була повновода і широка, схожа на озеро. І він здогадався, чому це так: річечку перетинала висока гребля, біля якої, в самому дубняку під горою, червоніла цеглою нова споруда.
— Електростанція,— не то запитав, не то ствердив він.