— То Тимошева електростанція,— ствердила Вірочка.
— Нашого Тимоша? — здивовано глянула на греблю Світлана.
— Нашого. Через місяць у нас буде електрика. Ось тільки проведуть дроти...
Електростанцію будує Тиміш? — невгавала Світлана.
— Тиміш і інженер з міста. Але Тиміш наш знає не менше від самого інженера,— з радістю відповіла Вірочка, бо вона була безмежно горда за Тимоша.
І Світлані, і Вадикові захотілося відразу ж побувати на Тимошевій електростанції. Вірочка немов відчула бажання своїх гостей, запитала:
— Хочете — зайдемо до Тимоша?
Але їм не вдалося здійснити свій намір відразу. В цей час з-під верб біля річки почувся чийсь голос:
— Вірочко! Сюди!
У Вірочки спалахнули чорні оченята. Вона радісно прошепотіла своїм друзям:
*— Це — Платон. Син капітана Акимова.
Не задумуючись, Вірочка, як коза, стрибнула з двометрової кручі прямо на білий річковий пісок, просунулась з півметра, прооравши ногами борозну, потім випрямилась, побігла і за мить уже була біля самої води.
— Сміливіше! — гукнула вона, дивлячись угору на здивованих Вадика й Світлану.
Вадик, якому дуже хотілося познайомитися з сином легендарного капітана, зібрався з силами і, намагаючись не думати про небезпеку, сміливо сягнув з кручі. Але він приземлився не так вдало, як Вірочка. Хлопець зарився носом у пісок. Дивлячись на нього, Світлана верещала зверху, а Вірочка заливалась сміхом унизу. Червоний і розгублений, Вадик схопився на ноги і, сердитий на самого себе, почав струшувати пісок з штанів. Всю злість за невдалий стрибок звернув він на Світлану.
— Скрекочеш, сороко, ось спробуй — плигни, тоді взнаєш.
Та Світлана не захотіла нічого знати. Сміючись з Вадикової невдачі, вона пішла в обхід кручі.
— Добре ти зустрічаєш гостей,— почувся раптом поруч чийсь голос, і Вадик тільки тепер згадав, з якою метою він проробив цей карколомний стрибок. Він швидко підвів голову, кинувши обтрушувати запорошений одяг.
До них наближався невисокий хлопчик, з білявим волоссям, зачесаним вгору. Сірими розумними очима він уважно і проникливо оглядав Вадика, ледь-ледь посміхався. На ньому були біленька, як сніг, сорочка з коротенькими рукавцями, сірі, в смужку, штанці до колін. Ноги міцні, загорілі — видно, вже давно цей хлопчина не вдягав взуття. Яскравочервоний галстук старанно випрасуваний, акуратно зав’язаний. Вадик уявив себе — запиленого, з розкуйовдженим йоржиком, в сандалях, повних піску, з обірваними під час приземлення застіжками, і сором’язливо опустив очі. Що подумає про нього Платон?
Але Платон, мабуть, нічого не подумав. Підійшовши ближче, він запитав у Вірочки:
— Це — Вадим?
— Так, Вадим. А то — Світлана.
Платон міцно потиснув Вадикову руку.
— От добре. А я — Платон. Рибу вудиш?
Вадим ще не встиг нічого відповісти, як підійшла Світлана і сміючись стала струшувати йому з штанів пісок.
— Ой, Вадику, і летів же ти!
— То нічого, що летів,— заступився за Вадика Платон,
— Не побоявся ж, як ти,— докірливо сказав Вадик і, відсторонивши сестру, почав сам обтрушувати пісок.
— Було б мені охота плигати — що я, не обійду? — здвигнула плечима Світлана. Але на її слова ніхто не звернув уваги.
— А боятись висоти не треба,— сказав Платон Світлані згодом.
Світлана зашарілась і нічого не відповіла.
Платон звернувся до Вадика:
— Ти теж перейшов у сьомий?
Вадик зам’явся,— він не знав, як себе вважати,— а Платон продовжував:
— Зібралось нас четверо — і всі семикласники. Мені Тимофій Іванович говорив.
Платон говорив вільно і невимушено, чимось нагадуючи Вадикові Вірочку — чи то манерою розмовляти, чи своїм, таким же, як і у Вірочки, загорілим обличчям і трохи облупленим від загару носом.
Платон Акимов щоліта бував у Соколиному і почував себе тут, як удома. Всі соколяни вважали його своїм, близьким і рідним.
На могилу батька вони з матір’ю приїхали ще тоді, коли йшла війна. їх зустріли в Соколиному привітно, співчутливо. Особливо рада була їм мати Василя Івановича — Софія Петрівна. З дня визволення Соколиного від фашистської окупації вона працювала тут головою сільської Ради депутатів трудящих. У неї і зупинився Платон з матір’ю. А вже потім вони щороку приїздили до Софії Петрівни. Спочатку їздив Платон з матір’ю, а це вже другий рік їздить сам...
Діти розділилися. Вірочка з Світланою попливли до другого берега, бо там росли чудові білі водяні лілії, а Платон і Вадик залишилися на березі.
— Сьогодні чомусь не бере,— з досадою сказав Платон, наживлюючи черв’яка і збираючись закинути вудку.
— А тут глибоко? — діловито запитав Вадик.
— Ого-го! В цьому місці — дна немає.
Вадик критичним оком оглянув вудку, навіть прикинув відстань од поплавця до гачка і авторитетно заявив:
— Тут окуні повинні братись. Отож треба підтягти вгору поплавець, бо риба ходить дуже глибоко.
Платон спішно пересунув поплавець і навіть запитав у Вадика, чи так це він зробив.
— Спробуємо,— непевно відповів Вадик.
Платон мовчки слідкував за поплавцем, ніби окунь повинен був знати про їхнє бажання і негайно схопити за гачок. Але окуні ніби й не помічали черв’яка.
Тоді Вадик, шукаючи виправдання, глянув на сонце і впевнено заявив: