Unknown полностью

— Зараз і не буде братись. Сонце вже ген-ген підбилось — риба вже поснідала. Тепер чекай до вечора.

Але Платону набридло сидіти на березі, не зводячи очей з поплавця, і він залишив вудку.

Розмова перейшла на іншу, не менш цікаву тему.

— Тимофій Іванович говорив, що футбольного м’яча купив.

— Купив. Тільки нічим його накачати.

— Накачаємо.

— Коли б велосипедний насос.

— У мене є.

— От добре.

— А ти в футбол граєш? — запитав Платон.

Вадик швидко поглянув у бік дівчаток. Вони були далеко, аж на другому березі коло лілій.

— Ну, ще б пак! — недбало вигукнув він.— Я правим нападаючим грав у своїй команді. І воротарем.

А щоб було більш переконливо, Вадик додав:

— Ми по закінченні учбового року з командою сусідньої школи грали. Ну, брат, набили їм. П’ять — ноль на нашу користь,— закінчив він таким тоном, ніби це було насправді.

— Так це ж чудово! Ти для нас просто знахідка.

І Платон притишеним голосом став розповідати Вадикові:

— Я організував футбольну команду. М’яча тільки не було. Я був привіз із Москви, та поки вчилися — побили. Але мені самому важко справлятися з двома командами. Я в них тренер, а знаючого капітана немає. Хлопці грають уперше — їм що? Аби бігати. Ніякого плану не дотримуються. Розумієш — я сам і тренер і капітан, і центр нападу — хоч розірвися. А тепер буде добре! Капітаном команди хочеш?

У Вадика аж дух перехопило. Здійснилась, нарешті, його мрія — він буде капітаном! Вже хотів був погодитись, але саме в цей час на дру­гому березі чомусь засміялася Світлана. Вадик враз спохмурнів. Він згадав, як нахвалялась сестра: «Тільки візьмешся за футбол, відразу розкажу всім про двійку». А вже коли вона сказала, то обов’язково це зробить.

Вадик задумливо опустив голову. Платон по-своєму зрозумів це ва­гання і пішов на уступки.

— А коли хочеш — ставай тренером...

Вадик мовчав. Він вирішив поки що не давати згоди ні на те, ні на інше. Перше треба було дійти згоди з Світланою. І він непевно

сказав:

— Гаразд. Я подумаю. Треба ще команду побачити.

Платон цілком схвалив таке рішення.

До них підійшли дівчатка. У Світлани була повна жменя лілій, а Вірочка розцвітала задоволеною усмішкою.      ^т>

Вона тоном наказу звернулась до Платона:

— Платошо! Вадика й Світлану візьмеш у свій загін.

— Я сам думав тебе просити.

— А тепер ходімо на Тимошеву електростанцію.

Всім ця думка сподобалась. Платон підійшов до берега, щоб змо­тати вудку, та раптом побачив, що поплавця ніде не було видно. І враз

радісний здогад' ніби штовхнув хлопця до вудлища — схопив його обома руками і з силою потягнув. Сухе горіхове вудлище зігнулось, волосінь — як не лусне. За мить з води випурхнула велика червонопера плітка і за­гойдалась у повітрі.

— Диви — яка! Грамів на триста,— захоплено сказав він.

— А я ж тобі говорив! — задоволено сказав Вадик. Він був дуже радий, що його поради не пройшли марно.

Дівчатка з писком схилились над пліткою, не могли налюбува­тись нею.

— Ну, пішли,— згадала Віра про своє попереднє рішення

Але Платон тепер категорично відмовився йти з ними. Та й який рибалка залишить річку, коли почне клювати риба!

— Я сьогодні вже був у Тимофія Івановича. Ідіть самі, а я...

Він тремтячими руками наживлював гачок, кидав погляд на річку, шукаючи місце, куди краще закинути вудку.

— Пішли, товариші,— зітхнувши сказала Вірочка.— Коли Платоша чимсь захопиться — його за вухо не відтягнеш.

Вадик з дівчатками попрямував до станції, а Платон тільки йому вслід гукнув:

— Не забудь подумати про те, що ми говорили.

— Добре! — радісно відповів Вадик. Він був дуже вдячний новому другові, що той не назвав при Світлані їхньої справи.

ХМАРИНА... В ЗАСМАЛЬЦЬОВАНИХ ШТАНЯХ

Роз’їхалися Тимкові друзі з Соколиного, немов орли розлетілись.

Тієї осені, коли Радянська Армія визволила їх район і село, повер­нувся Тиміш з матір’ю, Софією та Вірочкою до рідного дворища. Йому з Мишком хотілося піти в армію, але сказав тоді Іван Павлович: «Учи­тися, хлопці, треба». Тільки Василько пішов далі, на захід...

Нашвидкуруч збудували сяку-таку землянку. З-за Дніпра перевезли якісь старі бараки — за місяць вже й школа була готова. Пішов Тимко до шостого класу, а Мишко вступив до Київського будівельного тех­нікуму.

Рідко тепер бачився Тимко з своїми друзями — партизанами. Ва­силь Іванович і досі в армії, Мишко вже закінчує інститут, цього літа поїхав на практику в Каховку.

Один Тимко міцно приріс до Соколиного. Після десятого класу за­кінчив курси електротехніків. І зараз працює начальником будівництва міжколгоспної гідроелектростанції.

Саме в той час, коли Платон з Вадиком ґоворили про футбол, а дів­чатка рвали лілії на річці, Тимко гаряче сперечався з інженером Петром Парфеновичем.

— До жнив ми повинні обов’язково закінчити всі роботи,— говорив

Тимко.-      ■      ■

Інженер, очкастий юнак із кучмою жовтого переплутаного волосся на малесенькій голові, хоч і був на п’ять років старший від Тимофія, але проти кремезного начальника будівництва здавався підлітком. Ба­ском, з розумінням справи, він заперечував: