— Поспішають, Тимофію Івановичу, тільки при ловлі... риби. Це тобі, товаришу начальнику, гідроелектростанція, а не водяний млин. Тут робити з головою треба...
— Ех, і вредний же ви чоловік, Петре Парфеновичу. Ви так говорите, ніби вас не цікавить ні станція, ні жнива, ні молотьба.
На високому смаглявому лобі Тимка склались дві глибокі зморшки, а на вилицях виступили червоні плями. Карі очі, ледь примружені, поблискували то гнівно, то насмішкувато. Та враз зморшки на лобі розгладились. Юнак рвучко стріпнув густою чорною чуприною, обняв інженера за плечі.
— Ну, Петрику, дорогий Парфеновичу наш! Пам’ятника, за життя пам’ятника тобі на самому березі річки поставимо, тільки постарайся. По комсомольській лінії накажу всім дівчатам щоденно носити тобі квіти...
За скельцями окулярів заіскрились маленькі інженерові очі.
— Мені чи пам’ятнику?
— І тобі й пам’ятнику. Станцію тільки треба закінчити. Ти ж розумієш — молотьба надходить. Треба струм на колгоспні токи дати. І, крім того, сам же знаєш — Василь Іванович приїде...
— Ну, досить, досить, перестань, товаришу начальник. Давай кр'а-. ще перейдемо від розмов до діла.
Вони заходять до монтажників. Кілька робітників з заводу вже третій день монтують турбіну. Інженер і Тимко одягають халати. Саме в той час, коли вони вже збирались приступити до роботи, в приміщення електростанції просунув голову колгоспний листоноша:
— Тимофію! Лист!
Повагом, але явно стримуючи себе, Тиміш підійшов до дверей.
— З інституту, Тимоше!
Юнак розгорнув зелені аркушики, прочитав і з досадою пошкріб рукою тім’я.
— Що там? — поцікавився Петро Парфенович.
— На сесію викликають.
Інженер присвиснув:
— Коли?
— На перше.
— Туди к бісу. Ось тобі й закінчимо до жнив.
Мовчки взявся Тиміш за роботу. Уважно розглядав мотки дроту. Невеселі думки роїлися в голові юнака. Він навчався заочно на другому курсі сільськогосподарського інституту. Кожний виклик на сесію був для нього великим святом. І тільки цей завдав справжнього болю й клопоту. Справді, будівництво підходило до кінця, можна сказати, на власних плечах витяг усю цю складну будову, і на тобі — саме
в той час, коли на станції завершуються монтажні роботи, коли черев два-три тижні над Соколиним спалахне електрика,— він повинен виїхати на сесію. Але нічого не поробиш. Та й голова колгоспу товариш Мирон- чук напевне буде наполягати. Дуже вже хочеться йому швидше мати свого агронома в колгоспі.
Саме в цей час до приміщення станції підійшов високий парубок. Він неквапливо, повагом і з почуттям власної гідності зійшов на греблю, потім чомусь люто стріпнув своєю шевелюрою і вставився круглими жовтувато-сірими очима в небо. Поважно, з артистичною грацією склав довгі руки на грудях, широко розставив ноги в зім’ятих парусинових штанях, з чорними плямами на колінах. Поблукавши поглядом у небі, він примруженими очима подивився на вінок соколинського лісу на горі і тільки тоді задумливо втупив немигаючий погляд у воду, ніби справді побачив там у легеньких плюскітливих хвилях щось незвичайне.
Тут його й побачила Вірочка з своїми гостями. Вона метнула на Вадика й Світлану попереджувально-сміхотливий погляд і приклала пальці до губ. Вадик зрозумів, що парубок, який велично закляк на греблі, особа незвичайна. Присівши за знаком Віри в кущах, друзі слідкували за парубком.
— Це наш поет Голоштанько,— прошепотіла Вірочка.— Дивіться, дивіться, він вірші складає.
В цей час молодий сільський поет Орест Голоштанько, звівши очі до неба, щось зашепотів товстими порепаними, мабуть від спеки, губами. Потім він рвучко опустив довжелезні руки і засунув їх у глибокі кишені своїх засмальцьованих штанів. Згодом в одній руці з’явився зім’ятий блокнот, а в другій — чорна самописна ручка із золотим наконечником. Подригуючи конвульсивно рукою, він щось швидко записував у блокнот, час від часу зводячи повний творчої муки погляд до неба.
В цій позі і застав його Тимофій, що саме вийшов з електростанції.
— Здоров, Сидір!
Сидір Голоштанько, що прибрав собі літературне ім’я Ореста Голоштанька, здавалось, і не почув цього привітання. Вже коли Тиміш підійшов і повторив: «Здоров, Голоштанько»,— він рвучко обернувся, розплився в щирій усмішці і патетично вигукнув:
— Яка рима! Ні, ти послухай, Тимофію, яка тільки рима! Який божественно-величний образ!
Вадик помітив, що Тиміш дивився на парубка з якоюсь внутрішньою зневагою і навіть презирством. А поет, приклавши руку до серця, плутаючись і збиваючись, читав з свого блокнота:
Хмаринка в небі, човник осідлавши, білосніжний парус нап’яла. Мою мисль незрілу взявши, в даль незриму понесла, де небеснії тіла...
Га? Що скажеш? — потріпав дружньо він Тимоша по плечу.— Філософічно? Є думка, виражена в формі?
— Є, є, хоч і незріла,— великодушно згодився Тимко.— А як справа в тебе на молочарському пункті, поете?
Поет помітно зів’яв, на устах прослизнула зневажливо-мученицька посмішка:
— Що пункт? Що молоко? Ось поезія — оце сила.
Голоштанько закашлявся.
— Застудився, знаєш. Допізна доводиться сидіти на пункті. Колгоспники взяли звичку пізно приходити...
— Бо люди в полі.