Unknown полностью

— Люди-то в полі, але вдень. А чому я мушу до півночі сидіти й чекати. Та знаєш, Тимоше, ти мене знаєш... всьому буває кінець...

Тимко жмурився, мабуть боячись, що Сидір, розмахуючи своїми довгими руками, зачепить його по обличчю. Та Голоштанько враз за­говорив діловито:

— Я до тебе, як до секретаря комсомольської організації. Дай мені характеристику.

— Для чого тобі?

— В інститут документи подаю.

— Знову в політехнічний?

— Ні, не в політехнічний і не в медичний, йду в учительський. По-перше — там екзамени легші, а по-друге — всі кращі поети нашої сучасності в минулому були учителями.

— А ти постарайся, щоб з приймальника молока вийшов справжній поет,— уколов Сидора Тиміш.

— До чого тут молоко? І до чого — справжній поет? Я справжній і є. Мені необхідно тільки в Київ, у люди, а там... Там відразу побачиш, хто такий Орест Голоштанько.

— Ну, гаразд, гаразд, давай заяву, розглянемо на комітеті. От тільки... коли і в учительський не витримаєш?

— Все може бути, Тимоше. Люди — як хмарина. Тоді піду в піонер- вожаті — вже давно в райкомі комсомолу життя не дають, запро­шують...

— Запрошують?

— Але, розумієш, возитися з дітворою... не поетична це справа.

Тиміш насупився, різко повернувся до дверей.

— А без комітету... характеристику... ти б не міг?

Тиміш зупинився в дверях, з голови до ніг оглянув Голоштанька:

— Ех, ти... хмаринка! Штани б виполоскав хоч у калюжі — диви­тись на тебе противно.

Не розуміючи, чим саме викликав він гнів у секретаря комсомоль­ської організації, Орест-Сидір Голоштанько довго оглядав свої засмаль­цьовані парусинові штани, а Вір очка з друзями прискала від сміху в кущах.

V*' 'Itj ' '

ІІР^іЕр^ч^ J

Іік. 'Г .А-Л £- J| . :

ЩЯВ£Г ¹⁵ . te

>w

-jp

fm ■ ^ І

JB|

p/i-

Pj

Pf * я

»ШчВ

lÄn. . Ш і' m' ?

її Ш

Нарешті Голоштанько пішов. Піонери вискочили із своєї засідки, і Вірочка голосно сказала:

— Десятирічку закінчив цей парубок... а пуття з нього ніякого.

Вадик чомусь подумав, що Віра оце не свої слова сказала, а тітки

Марії.

Сміючись, вони підіймалися на греблю.

БЕРЕ-ЗИМОВА

Крізь сон Вадик почув, як хтось до нього доторкнувся.

— Підйом!

йому спочатку здалося, що то мати будить — час іти до школи. Він солодко потягнувся і щось незадоволено промурмотів. Та враз опам’я­тався: хіба в матері чоловічий голос? І хіба мати скаже: підйом!

Він відкрив очі. Іван Степанович стояв у дверях скляної веранди і посміхався у вуса:

— Вставай, козаче. У нас, брат, підйом — до схід сонця.

Вадик пригадав, що звечора дядько пообіцяв узяти їх з собою в сад. Це Світлана напросилась — візьміть та й візьміть у сад! Вади- кові, безумовно, теж цікаво подивитись, що робиться в тому саду, але це ж можна було зробити і в інший день. Сьогодні куди краще було б познайомитися з хлопцями з футбольної команди і спробувати по­чати гру.

Та, подумавши, він вирішив, що піти в сад необхідно. Саме по до­розі він попередить Світлану про своє рішення стати капітаном команди і умовить її погодитись на це.

Він швидко одягнувся і вийшов на подвір’я. Сонця ще не видно, на сході стояла золотава заграва. Хлопець на повні груди втягнув у себе повітря і солодко позіхнув. Надворі було чудово.

Світлана вмивалася під грушею. Вадик, побачивши сестру, посміх­нувся: ага, напросилась, дівчино, щоб збудили рано. Тепер умивайся, а Вірочка ще, мабуть, спить.

— А де Вірочка? — запитав він.

Відповів дядько:

— Ого, Вірочка! Вірочка, тільки посіріло — вже подалася. Вірочка з нас, брат, невсипуща.

Вадикові стало прикро: йому здалося, що дядько сказав це для того, щоб докорити йому. Шкода, шкода, що його розбудили! І Вадик вирішив, що він навчиться прокидатися так, як Вірочка, сяозаранку. Він почав азартно хлюпати холодною водою в обличчя, щоб відігнати швидше ранкову дрімоту.

Сніданок вони взяли з собою в кошик.

Коли вийшли за село, зійшло сонце. Воно привітно посміхнулось Вадикові, навколо все заграло такими барвами, що світ одразу став ясним і просторим. Вадикові враз стало хороше й радісно серед цього ранкового поля. Крадькома глянув у бік Світлани. Сестра йшла з таким виглядом, ніби це вона звеліла спалахнути на обрії цьому великому чер­воному сонцю і освітити все навколо гарячим промінням. Помітивши чудовий настрій сестри, Вадик вирішив, шо це і є найкращий час для пере­говорів. До того ж Іван Степанович, ніби забувши про племінників, подав­ся майже підтюпцем уперед, а вони плентались позаду кроків за сорок.

— Світ, а Світ! — тихенько покликав сестру Вадик.

— Що тобі, Вадьку?

— Чудово? Правда?

— Невимовно. Ти знаєш, Вадьку, я надивитися не можу. Дивись— яке сонце! А навколо — зелене море. Еге ж, воно нагадує море?

Нічого подібного до моря Вадик навколо себе не бачив, але вирі­шив за краще погодитися з сестрою.

— Нагадує. А ще знаєш що нагадує?

— Що?

— Величезне футбольне поле.

— І нічого подібного. На футбольному полі вся трава витолочена, а тут — бачиш, яка пшениця?

Помовчали.

— А Платон мене хоче капітаном зробити,— таким тоном, ніби його це аж ніяк не цікавить, сказав він згодом Світлані.

— Яким капітаном? — не зрозуміла сестра.

— Ну, яким? Футбольної команди. Або тренером...