Unknown полностью

Світлана аж зупинилася перед ним, сплеснула в долоні:

— А мама тобі що говорила? І я... я...

— Агей, швидше там, небожата! — гукнув на них Іван Степанович.

Він стояв біля воріт саду, чекав. Не змовляючись, брат і сестра

бігцем рушили до дядька.

— Не спитаюся в тебе,— гнівно пробурчав Вадик.

— Спитаєшся! — погрозилася Світлана.— За ботаніку он берись.

Чудовий літній ранок втратив для хлопця свої неповторні барви.

Іван Степанович відразу помітив зіпсований настрій небожа.

— Го-го-го! — протяг здивований дядько і аж язиком причмокнув.—■ Чи не стомився ти, козаче?

— Не стомився,— буркнув Вадик.

— А чого ж похнюпився?

— А, нічого.

Через невисокий перелаз вони переплигнули в колгоспний сад. Він був молодий, кучерявий; дерева стояли рівними рядами, мов на параді, втікав кудись у поле, через горбки і видолинки, ховавсь удалині. Тільки попід невисоким парканом у кілька рядів росли вишні та сливи, а то все груші, яблуні. На вмитих росою деревах рясно висіли зелені яблука, завбільшки з Вадиків кулак. Вадик відразу ж забув про недавню не­приємну розмову, його вразив небачений ним до цього вигляд великого саду, і він тільки вигукнув здивовано:

— Ой, скільки яблук! А які великі!

— А квітів! квітів... о-ой-ой-ой! — проспівала Світлана.

Понад широкою стежкою, яка вела до будиночка садовода, густо росли гвоздики, бархатні чорнобривці, розкішно цвіли різнокольорові маки. І Світлана, що безмежно кохалась у квітах, в першу чергу по­мітила їх.

— Можна букет нарвати? Дядю, можна? — благала Світлана.

Вадик тільки зневажливо глянув на неї. В самої дитячі примхи,

а йому, Вадикові, волі не дає. Може, хоче теж і його примусити квітами та ляльками бавитися?

Світлана поралась біля квітів, а Вадик поважно пішов разом з дядьком до невисокого, акуратно пофарбованого будиночка. За буди­ночком тяглися довгі амбари, сушарка, винний погреб.

— Бачиш, який у нас буде цього року врожай,— з гордістю, мов дорослому, похвалився Іван Степанович небожеві.— То-то ж! А до війни нам і не снилося про такий сад.

їм назустріч вийшов старий-престарий дідусь, сторож колгоспного саду. Спершися на палицю, він з цікавістю розглядав Вадика.

— Ну, що у вас, діду Макаре?

— Нікоторих проішествій, товаришу начальник,— відрапортував старий.

— Бджоли не роїлися? — поцікавився Іван Степанович.

— Вона роїться в мене по заказу. А це ж чий? — кивнув дід Ма­кар у бік Вадика.

— А це в мене гості, Макаре Севастьяновичу. Сестрин.

— Катеринин?

— Катеринин.

— Кажи ти, як час іде? Ще ж ніби зовсім недавно заміж ішла. Так ти ж з матір’ю чи сам?

— Ні, я з сестрою,— відповів Вадик.

—  Скажи ти, Іване, які тепер діти? З такої далечини самі приїхали. Е, в твій вік, хлопче, я ще без штанів бігав. Так-то.

Поговоривши з дідом, Іван Степанович пішов у глиб саду. Вадик не відставав ні на крок.

— А це що, дядю?

—• Це? Виноград.

— А це абрикоси, правда ж, дядю?

— Вірно. Ти, видно, в деревах розбираєшся, небоже.

— А це — ренет?

— Він самий. Мічурінський,— задоволено відповів дядько і тепло глянув на небожа.— А ти звідки знаєш?

— А ми вчили. Я знаю, як він і виведений.

— Ну ж, розповідай.

І Вадик розповів дядькові про щеплення дерев. Згадав і про те, що Мічуріну нелегко було виводити нові сорти.

Іван Степанович слухав, задоволено підтакуючи. Коли Вадик за­кінчив, Іван Степанович раптом зупинився, підійшов до одного дерева.

— Ку, а це яке дерево? — запитав, примруживши око.

Вадик довго й уважно розглядав грушу. Навіть спробував прида­вити пальцем ше невеликий сизуватий плід. Він був твердий, як камінь.

— Бергамота? — невпевнено вгадував хлопець, уважно слідкуючи за виразом дядькового обличчя.

Іван Степанович спохмурнів, заперечливо похитав головою.

Вадик напружував свою пам’ять, пригадуючи відомі йому назви груш. Крім бергамоти — нічого йому більше не приходило на пам’ять.

— А ви ж про неї вчили...— підказав дядько.

Вадик ще трохи подумав і нарешті згадав:

— Бере-зимова!

— Ну да ж, мічурінська. А як її вивів Мічурін?

Вадик прикусив губу.

— Шляхом щеплення,— згодом відповів він.— Від дикої уссурій­ської...

— От і неправда, і неправда,— озвалася з-за кущів Сзітлана.

Хлопець весь спалахнув.

— А тебе хто питав?

Світлана замовкла, та Іван Степанович, мабуть, не думав припиняти цієї неприємної розмови.

— А вона все ж правду каже,— сказав він.— Вивів її Мічурін, але не щепленням.

Вадик шморгав носом. Завжди вона, ця Світлана, вплутається не в своє діло.

— А ще які є шляхи для виведення нових сортів? Га? — Іван Сте­панович запитав таким тоном, ніби на уроці.

— Н-не знаю...

— А в підручниках же це є. Є,— протягнув Іван Степанович.— Це й я пам’ятаю, хоч і не учень. Е, Вадику, то не діло. Я, знаєш, у свій час тільки два класи закінчив, а третій коридор. Мені про все це до­велось власною головою доходити. А ти ж у сьомий перейшов...

Потупивши очі, Вадик пік раків. Він уперто пригадував: які ж іще є методи виведення нових сортів? У білетах не було такого пи­тання.

— В тебе ж по ботаніці скільки? — поцікавився дядько.

Вадик відразу не зрозумів, про що запитує дядько.

— Чого — скільки?

— Ну, оцінка яка?

— Оцінка?