Двері були вибиті, від яблук лишився тільки приємний запах. Мати ввійшла в комірчину, поклала на солому Вірочку, яка заснула в неї на руках. Дівчинка зразу ж згорнулась на соломі клубочком, сховала обличчя в долоні.
«І Сави немає... І матір повісили...— роїлись думки у Тимковій голові.— Одна вона залишилась... чотирилітня...»
Сльози стояли у нього в горлі, але очі були сухі.
Мати присіла на дубовому порозі, склала на колінах руки. Стомленим поглядом окинула зруйноване подвір’я і, наче збагнувши, що сталось, заломила руки і важко захитала головою. Вуста її щось беззвучно шепотіли.
Тимко сидів принишклий, низько опустивши голову, йому раптом схотілося спати. Голова сама хилилась. Приліг на в’язанку соломи і якесь напівзабуття огорнуло його. Вже не чув, як важко підвелася з порога мати, не бачив, як жалісно склались її вуста, коли глянула на нього і на Вірочку, не чув, як вона промовила до Софійки:
— Ходімо, доню, накопаємо хоч картоплі та дітям зваримо.
Спалось Тимкові неспокійно. Перед очима ввесь час стояли фашисти. Вони то гнались за ним, і він мусив тікати, хоч не міг зрушити з місця, то тягли його до шибениці, а він опирався, гриз їм зубами руки, хотів кричати, кликати на допомогу і не міг вимовити жодного слова, жодного звуку.
З напівзабуття до свідомості повернув його чийсь плач. Підвівши голову, побачив Вірочку. Вона терла кулачками очі, по рожевих щічках текли сльози.
— Я хочу до мами,— сказала вона Тимкові.
В уяві знову виринуло посиніле, налите кров’ю обличчя Савиної матері. Він пригорнув дівчинку:
— Не треба, не треба, Вірочко. Навіщо тобі мама? Хай собі вона... а ти в нас...
— Я до мами,— плакала дівчинка.
— Немає в тебе мами,— раптом серйозно сказав Тимко.—- Вже немає, розумієш?
— Мама там,— Вірочка показала кулачком на двері.
— Фашист убив твою маму. Мама померла.
— Померла? — перепитала дівчинка, відірвавши кулачки від очей і недовірливо глянувши на Тимка.— Маму в яму?
— В яму.
— Тоді я хочу до Сави!
У Тимка болісно стислося серце. Ця згадка викликала тяжкі спогади.
Він був неспроможний стримати сльози. Заплакав голосно, зовсім по- дитячому.
Тепер його розважала Вірочка:
— Не плач, Тимку, не плач! Я буду з тобою. Хочеш, підемо до Сави? Хочеш, Тимку?
Тимкові раптом стало соромно своїх сліз, навіть смішно з того, як його, такого великого, розважала маленька дівчинка. Підвів голову, спробував навіть усміхнутись крізь сльози.
— А я й не плачу, Вірочко. Це я тебе передражнюю.
— А сльози чого?
Вона лукаво усміхнулась. На її очах не було сліз -— вона була тією Вірочкою, з якою так любив гратись Тимко. Він витер сльози з почервонілих очей. Повеселіла Вірочка вже щебетала, як колись.
— Давай у схованку гратись, хочеш?
Вона вже схопилась на стрункі ніжки. Тимко згадав, як ще недавно він, -Сава і Вірочка, веселі і безжурні, гралися на городі в жмурки і сміялись з Вірочки, що так кумедно ховалась. Підлізе під кущ картоплі, затулить очі руками і дзвінко гукає: «Вже! Шукайте!»
Цей спогад розвеселив Тимка.
— Ховайся, Вірочко!
Дівчинка швидко побігла з комірчини, мов білка, перестрибнула через високий поріг і зникла за дверима.
— Ще... ще... ще...— дзвенів її голосок.
Тимко примружив очі, прикрив долонями обличчя, точнісінько так, як колись, у щасливі дні. Хотілось забути про все: про війну, про фашистів. Відгонив від себе думку про нещастя, яке скоїлось. Та цей удаваний спокій, зовнішня байдужість до пережитого не принесли йому забуття. До слуху доходив рев моторів. То по головній вулиці села йшли ворожі колони. Ні, не можна забути пережитого!
А Вірочка мовчала. Мабуть, уже сховалась. Тимко відірвав долоні від очей, усміхнувся, уявивши собі Вірочку з зажмуреними очима десь під одним з кущів смородини чи порічок.
— Уже? — голосно спитав він.
У відповідь почулось схлипування дівчинки десь зовсім близько від комірчини. Тимко виглянув з дверей. Вірочка, безпорадно опустивши руки, схлипувала.
— Чого ти, Вірочко? Чому не ховалась?
— Так де ж мені сховатись? — жалібним голосом запитала вона, піднявши на Тимка очі, повні сліз.
Тимко обвів поглядом сад. Аж тепер він розгледів його по-справжньому. Сад був витолочений, спустошений. Зім’яті колесами автомашин розкішні кущі смородини і порічок лежали на землі, висока трава була збита сотнями ніг. Сад просвічувався з кінця в кінець. На деревах майже не лишилось листя. Сховатись, справді, ніде було...
У Тимка защеміло серце. Та він не дав волі своїм почуттям. Піднявши Вірочку на руки, почав кружитися з нею перед дверима комірчини.
Сильний подув вітру шарпнув широко відчинені двері, ударив ними об одвірки, холодом обвіяв дітей. Тимко помітив, як велика хмара, закривши півнеба, насунула на село. Над луками стемніло. Там уже, мабуть, ішов дощ. Навколо швидко темнішало, вітер усе настирливіше шарпав на Вірочці плаття, а потім жбурнув, мов пшоно, перші краплини дощу.
Тимко і Віра сховались у комірчину. Відчинили двері. Лапатий літній дощ, без блискавки і грому, в сивий морок закутав село.
Вірочка виставляла через поріг посинілі від холоду рученята під холодні краплі дощу і приспівувала: