Тут уже Вадик не знав, як йому бути. Сказати правду не хотілось, а не відповідати — було неможливо.
— Двійка в нього, дядю,— прийшла на допомогу хлопцеві Світлана. Вона сказала це, не показуючись з-за кущів.
— Двійка? — з подивом перепитав дядько.— Оце, до бісового батька, так! — нарешті підсумував він.— Довчився. Як же це ти так?
Вадик не знав, що відповісти.
— З такими друзями, як ти, небоже, кашу звариш! — незадоволено вичитував дядько.— Нам же всю землю озеленити треба. Садами засадити. Дерева ж радість приносять людині. А як же ти, хлопче, її озеленятимеш, коли ти й про дерево нічого не знаєш? Ні, ні, це вже я не знаю, як можна так — учити і не знати. Не сподівався я, по правді кажучи, що в мого небожа та будуть двійки. А ще по чому в тебе?
— Ні по чому,— ледве чутно прошепотів Вадик.
— Значить, тільки по ботаніці?
— Тільки!
— Ну, ось! Дядько в нього — садівник, зуби на цьому ділі проїв, а в небожа — двійка. Радуйтеся!
Радуватися не було чому, і Вадик уже подумував про те, як би швидше зникнути з саду.
Але, нарешті, Іван Степанович перейшов на інше.
— Ну, що ж, козаче. Розмовами діла не поправиш. Вчити треба. Чи в тебе, може, охоти немає вчити?
— Ні, дядю, я за літо обов’язково вивчу. Я...
— Це вірно, це діло. Аякже, коли не доробив — дороби.
— Я...
— Та в тебе діла небагато. Ось слухай мене та мотай на вус. Я тобі не гірше книжки розкажу. Ось дивись на це дерево.
Вадик дивився на ту гілку, яку взяв у руки Іван Степанович, а сам думав: «Ох, двійка, двійка! І хто міг подумати, що ти до такого сорому доведеш?»
СІМ’Я ВЕЧЕРЯ КОЛО ХАТИ...
Який не буде довгий день, але коли ти зайнятий важливими справами,— пройде він непомітно.
Поки побували в саду, потім на березі річки, де ловили рибу, поки накачали м’яч і випробували його на удар — уже й звечоріло.
Сонце зайшло, пройшла череда з пасовиська, а захід ще палав велетенською мінливою електролампою.
У Івана Степановича була звичка вечеряти у вишняку біля хати. Для цієї мети під вишнями стояв стіл і дві довгі лави.
Біля столу схилились над газетами дядько Іван і Тимко. Вірочка і Світлана носили на стіл хліб, ложки, цибулю, сіль.
Не було однієї Софії. Але Вадик знав, що її ніколи не чекають ні до сніданку, ні до обіду, ні до вечері. «В нашої Софії стільки роботи,— сказала тітка Марія,— що їй і дня мало».
І справді — Софія і ланкова, Софія і депутат сільської Ради, і всюди, куди не кинься, Софія. Вадик чомусь побоювався сестри — така вона незвичайна, хоч і молода.
Поки Вадик мив руки та витирав рушником, вся сім’я зібралась круг столу. Тітка Марія наповнювала кожну тарілку. У вишняку озвався соловей. Гули хрущі. І так все це нагадувало Вадикові картину з любимого вірша:
Садок вишневий коло хати,
Хруші над вишнями гудуть...
— Хрущі над вишнями гудуть... гудуть, а далі...— Вадик ніяк не міг пригадати, які ж рядки були там далі.—
Сім’я вечеря коло хати.
Вечірня зіронька встає...
Справді, на південному сході блимала весела зірка, пригасав червоний багрянець на заході, і все сміливіше, все голосніше озивався соловейко у вишняку. Тільки вечерю подавала сама мати, а дочка була десь зайнята невідкладними справами.
Вадик так і не встиг пригадати всього вірша, бо його покликали до вечері. Він сів коло столу несміливо, як людина, що відчувала свою провину. В нього був такий пригнічений вигляд, що навіть Тимко глянув на нього співчутливо і запитально. «Вже й він знає...» подумав Вадик.
Вечеряли мовчки, не поспішаючи. Тільки Світлана та Вірочка інколи перешіптувались, але на них ніхто не звертав уваги Вже майже закінчували вечерю, коли рипнула хвіртка, серед вишняка та мальв промайнула біла дівоча хустка і до столу підійшла Софія.
— А, сім’я вечеря коло хати,— продекламувала вона, і Вадик подивився на неї здивовано: чи не підслухала вона його думок?
— Дочка вечерю подає... А тут, я бачу, про дочку й забули.
Вона привітно посміхнулася до матері, вишневими очима обвела
всіх присутніх за столом. Софія була струнка і міцна, запалена так сонцем, що здавалась зовсім смаглявою.
Поки мати готувала їй тарілку, Софія присіла коло Тимка. І враз заговорила іншим тоном, голосно, роздратовано:
— Ви ж розумієте — іду полем третьої бригади... Це бригада твого хваленого комсомольця,— кинула вона ущипливо в бік Тимка, ніби між іншим.— Ну, знаєте, тату, де пшениця яра і ячмінь, тут біля ставу?
— Це біля Гордійової балки? — озвався, не відриваючись від миски, батько.
— Там же. Пшениця вже колос викидає, ячмінь у пояс, а свиріпи — аж у очах жовто. Ще вчора здаля не було помітно, а Сьогодні- Куди він, твій бригадир хвалений, дивиться?
Вона обурювалась безгосподарністю і безтурботністю бригадира, пригадувала всі його гріхи, а потім напалася на Тимка:
— Не знаю, секретарю, куди твоя комсомольська організація дивиться. Закопався ти на своїй станції і думаєш: тільки й справ, що біля твоєї греблі.
Вадик сидів, втягши голову в плечі,— не хотів би він потрапити на
язик такій, як Софія. «І всі вони однакові, ці сестри,— подумав він.—
І в Тимка Софія не краща за мою Світлану».